Усі ми схильні монополізувати пам’ять, надто ті, хто часто береться за перо. Недавно прочитала пристрасну сповідь колеги по редакційній колонці щодо істинних та фальшивих героїв минулої війни. Щиро, гостро написано, з багатьма його аргументами погоджуюсь.
Та от безапеляційний висновок автора, що всі справжні захисники Вітчизни вже відійшли у Вічність, як його світлої пам’яті батьки, а ті, що залишилися, несправжні, ордени їхні куповані замалим не на Пташиному ринку, — викликав у мене певний внутрішній протест. Хоча б тому, що на життєвій та журналістській ниві набачилася і перших, і других. І сьогодні, коли наймолодшому з учасників останньої війни вже перейшло за 90, все-таки зустрічаю з-поміж них чимало тих, чиє геройство боронити рідну землю, наближати Перемогу ми будемо вшановувати до кінця їхніх днів.
Принагідно згадаю нашу колегу-радіожурналіста, яка, так би мовити, відтворила свою розмову з батьком-фронтовиком, який багато років тому пішов з життя, і не побоялася винести її в ефір. Так-от, першими словами цього заочного діалогу тепер уже ровесників були такі: « Я був на війні, доню, проте не був героєм. Війна — це довга і важка робота, нелюдський страх і багато бруду…»
Тема геройства і героїзму, пов’язаних із всесвітнім екологічним лихом на ймення Чорнобиль, не менш розлога й дискусійна. Хлопці-пожежники, що стали живими смолоскипами в жахітливу травневу ніч з 25 на 26 квітня 1986-го, без сумніву заслуговують найвищої нашої шани та безмежної вдячності. Проте чи кожен сьогоднішній школяр знає їхні імена, чи належно увічнена пам’ять про цих людей, котрі безстрашно, як і справжні герої, піднялися назустріч знавіснілому атому, захистивши грудьми Київ, Україну, Європу?
Відповідь на це та інші запитання кожен має знайти сам. Та чи геройськими були дії усіх без винятку сотень тисяч інших людей, тим чи тим робом причетних до чорнобильських подій, більшість яких, за винятком учених-фізиків, майже нічого не знали про атом, котрий у ті дні і ночі з друзів роду людського раптово перетворився на його злісного, незрозумілого ворога?
Вони, скорше, були жертвами. Жертвами жорстоких у своїй безглуздості компартійних резолюцій, як-от спорудити атомного монстра в серці України чи вивести півкраїни на першотравневе дефіле під пекучим сонцем і вітром, який миттєво приніс до столиці та інших вітчизняних міст і сіл хмари радіоактивного йоду, та імітувати веселе свято.
Постраждалими від бузувірських наказів генералів надіслати до Чорнобиля солдатів першого року служби, які, повернувшись додому, й досі через роки-десятиліття бачать своїх ненароджених синів лише у снах, ховаючись у подушку від сумних очей дружин.
Обманутими внаслідок сумнівних управлінських рішень відправити київських, житомирських, рівненських, чернігівських підлітків 12–14 років (тобто в пору фізіологічних змін в організмі) в приазовські та чорноморські табори, де вони того спекотного літа, отримавши солідні дози радіації, не лише купалися, а й за-сма-га-ли! Серце крається, коли бачиш сьогодні їх, 40-річних, переважно сивими, з ламкими хребтами, а їхніх юних дітей дедалі часто зустрічаєш на прийомі в онколога чи ендокринолога.
Зрештою, жертвами солодкуватої, хоч і з гірким присмаком, журналістсько-письменницької чорнобильської продукції. Бо в багатьох таких творах нібито і йдеться про страшні наслідки аварії на ЧАЕС, та от прямих винуватців трагедії й тих, хто, немов олов’яні солдатики, бездумно виконував у ті чорні дні розпорядження компартійних бонз, що прямо чи мимоволі завдали непомірної шкоди генофонду української нації, землі і довкіллю на кілька століть уперед, досі чомусь не прийнято називати на прізвище та ймення.
З огляду на це можна припустити, що посвідчення нинішніх чорнобильців такі ж неоднозначні, як і нагородні стрічки ветеранів війни. Відомо, що їх час від часу перевіряють, фальшиві ліквідовують. Та от ще ніколи не доводилося чути, що хоча б один власник такої «кірочки» чи чорнобильської пенсії привселюдно зізнався, що отримав їх зовсім не за геройство чи бодай чесно покаявся за колишні гріхи.
Доля якось звела мене з чоловіком, що народився на березі Прип’яті і проявив справжній, без марафету, героїзм під час ліквідації наслідків аварії у найважчі часи цієї планетарної трагедії. Так от, перебуваючи на посаді завідувача райуправління соцзахисту, він ставив претендентам на чорнобильське посвідчення єдине запитання: «Скажіть, шановний, де в травні-червні 1986-го у Чорнобилі стояла бочка з квасом?». Тим, хто плутався з відповіддю, отримати заповітний «мандат» у тому районі Київщини не допомагав ніякий хабар чи дзвінок «згори».
…Зоря Полин посіяла стільки горя, муки, сліз, що довіку мій народ римуватиме страшне слово Чорнобиль виключно з болем.