Зустріч випускників шкіл вважається святом минулої епохи. Частка правди в такому судженні є. Якась не наша та соціальна мережа «однокласники», якесь не наше свято. Проте поки що живе. Хоч дедалі частіше в соціальних мережах поширюють заклики відмовитися від святкування.
Завжди цікавилася питанням: чому традиція саме в лютому зустрічатися однокласникам? Виявилося, цьому є історичне підґрунтя. І виникло воно в сільських школах.
У вишах, хоч давно, хоч нині зимова сесія зазвичай завершувалася до кінця січня. Після неї студенти роз’їжджалися по домівках, а вже там, у рідному селі, їм кортіло зустрітися з однокласниками, обговорити успіхи, побачити колишніх учителів. Для такого заходу і підходила перша субота лютого. Згодом ця традиція перекочувала із сіл у міста, а пізніше охопила не лише студентів, а й старших випускників шкіл. На такі зустрічі стали збиратися і ті, хто закінчив школу рік тому, й ті, хто 30.
Раніше у школах влаштовували навіть свята випускників. Наш випуск 1986 року це пам’ятає. В актовій залі відбувався якийсь концерт, ми дарували школі щось необхідне, дирекція організовувала чаювання. Звісно, після офіційного чаювання ми вже самі собі влаштовували власне. Так було, і це непогано.
Ми стали збиратися класом наступного ж року після закінчення школи. Бували перерви в зустрічах, але ювілейні дати завжди відзначали. А з 2013-го досі збиралися чи не щороку. Само собою так вийшло. Вирішили: оскільки життя таке швидкоплинне, чому ж не радіти йому частіше, не організовувати для себе свята, не насолоджуватися дружнім спілкуванням? Зазвичай на такі зустрічі приходять одні й ті самі люди, але завжди тішимося, якщо коло однокласників розширюється і до нас приєднуються ті, кого після закінчення не бачили. У всіх різні долі, різні історії, але емоції від зустрічей однаково позитивні. Може, тому, що й самі ми позитивні, і класи наші були дружними.
Зустрічаємося й за потреби допомагаємо одне одному не лише раз на рік. Коли хтось приїжджає з-за кордону, швиденько збираємося. А якось поїхали до нашого однокласника Юрія в Первомайськ, де разом сплавлялися по річці на рафтах. Сам Юрко допоміг синові нашої однокласниці, коли той служив в армії в Первомайську.
Звертаємося і до нашого лікаря Сергія, і до співробітниці РАЦСу Тетяни. А розбишака у школі Костя жартома запропонував: можете і до мене звертатися, в центр допомоги алко-, наркозалежним. Ні, поки що нікому, на щастя, не треба.
Бували й невеселі ситуації. На одній із зустрічей, дізнавшись, що наша подруга Ірина злягла з інсультом, зібрали для неї гроші. Розуміємо, що в нинішній непростий час усім необхідна дружня підтримка, добре слово, плече товариша. Створили групу у фейсбуці, де ділимося світлинами й гарними новинами, розповідаємо про себе та рідних, згадуємо шкільні роки.
І на тлі нашої постзустрічної ейфорії приголомшила новина про подію, що сталася в Миколаєві. Виявилося, що в одному з кафе, де компанія відзначала зустріч випускників, їхній колишній однокласник поцупив у товаришів гроші. Доки ті танцювали, він витягнув з чотирьох сумочок 4,5 тисячі гривень. Коли звернулися до менеджера, той переглянув камери стеження, за допомогою яких і виявили крадія.
Але і це ще все. Ним виявився співробітник поліції! Присутні і всі, хто дізнався про цей випадок та ганебну поведінку однокласника, були збентежені й шоковані. Він принизив передовсім себе, а водночас і всю поліцію. До речі, з поліції його вже звільнили і перепросили за людину, яка зганьбила честь мундира. А ось його однокласники — молодці, пожаліли негідника й відмовилися писати заяву до поліції про крадіжку.
Що ж, зустрічі бувають різними. Різні люди, різні ситуації. Але таке навіть уявити складно. Пишаюся своїм класом і друзями. Справжніми і щирими людьми. Ми обов’язково зустрічатимемося.