Тетяна ЧАРКОВСЬКА,
вчителька української мови та літератури
для «Урядового кур’єра»

Щоразу, переступаючи поріг шкільної кімнати, подумки готуюся зустрітися зі своїми учнями віч-на-віч, думаю, з чого розпочну сьогоднішній урок, що скажу і, ймовірно, почую у відповідь. Бо людина моєї професії тим і відрізняється, приміром, від актора, що не може раз і назавжди вивчити один текст, щораз розпочинаючи ним свій виступ перед такою особливою аудиторією.

Ні на йоту не хочу образити людей театру, яких щиро поважаю і люблю. Тільки школа, на мою думку, — це такий живий, оголений нерв нашого суспільства, торкатися до якого треба дуже бережно, по-філософському мудро й водночас по-материнськи ніжно. Бо, можливо, від того, що скажу нині своїм учням, що засію в їхні світлі незаймані душі, завтра проросте добром, людяністю, особливим почуттям, яке і робить нас носіями українського гена, — патріотизмом.

Сьогодні за програмою у нас — відкриття безмежної планети на ім’я Тарас Григорович Шевченко, і я, вчителька рідної мови, маю знайти такі слова, щоб мої учні побачили в ньому не пам’ятник у граніті, а живу душу генія, який дається своїй нації, можливо, раз на тисячоліття. А через два роки, 2014-го, ми  відзначатимемо лише два століття, коли він із нами.

Спробую аргументувати тезу, що найбільший наш поет поклав своє життя на те, щоб повернути нам, «малим отим рабам німим», найпершу ознаку українства — мову, яку ще із ХVІІ століття намагалися викоренити понад 100 разів! Нагадаю перший указ 1622 року російського царя Михайла з подання московського патріарха Філарета спалити всі примірники надрукованого в Україні «Учительського Євангелія» К. Ставровецького. Затим у 1721-му був указ царя Петра І, що заборонив книгодрукування українською і сприяв вилученню українських текстів із церковних книг.

Скажу, що за життя Тараса Григоровича таких заборон було чотири. 1817-го в усіх народних школах Західної України впровадили польську мову. В 1832 році реорганізували освіту на Правобережній Україні на загальноімперських засадах із переведенням на російську мову навчання. А 1847-го розгромили Кирило-Мефодіївське товариство і посилили жорстоке переслідування української мови і культури.

Ось із яким злом боровся наш Великий Кобзар, ось чому доводив, що нашому народові потрібна не лише соціальна та національна свобода, передусім — духовна: щоб у рідній хаті не боятися говорити батьківською мовою.

Я попрошу своїх учнів записати в зошити кілька цифр із соціологічних досліджень, зроблених уже за часів незалежності. Що з 2004-го більша частина наших громадян перейшла на українську в побуті, а 56,6% осіб вважають, що кожен громадянин України повинен знати державну мову. Що на 1 травня 2012 року з 45 млн 573,6 тисячі осіб українців — 77,82%, тобто нація наша титульна.

Ось тільки навряд чи зможу пояснити, чому, маючи таку історію, таку силу і потенціал, уже ми самі знічев’я ухвалюємо загрозливий та вибуховий закон, чому нація тупіє, знову стає «рабами німими», сама «вимиває» материнську мову з реклами, телебачення, радіо, навчальних закладів, прокладаючи на кістках наших геніїв і героїв хисткий шлях «регіональній мові». Із чим зустрічатимемо 200-річний ювілей нашого пророка, панове-товариші? Невже всю відповідальність за національну зраду перекладемо на вчительські плечі…