Коли вчилася в школі, для мене весь період навчання асоціювався лише зі словами: повага до вчителя, перший дзвінок, уроки, домашнє завдання, успішність, батьківські збори, канікули, останній дзвінок. Квіти ми приносили класному керівникові, але лише на початку та наприкінці навчального року. А ось шкільних поборів на ремонт класу не було, та й не замовляли вчителі шикарних подарунків на дні народження.

Із цим зіткнулася, коли пішов до школи мій старший син. Учителька лише тикала пальцем: двері треба нові, дошку також, а ще й вікна… Усе ж для ваших дітей. Усе? А як щодо знань? Виявилося, що вчитель вже не дає 100 відсотків інформації з певної теми. Свою роботу вчителька окреслила 20 відсотками зусиль, решта — обов’язок батьків. Під час зборів казала: «Маєте сідати разом з дитиною і контролювати, як читає, як пише, відклавши всі справи, пояснювати, що не зрозуміло».

Звісно, свідомі батьки й самі не пускають навчання на самоплив, але, наприклад, для мене та брата батьки не були додатками до вчителя. Усе повністю закладали в наші голови наставники. Але вчителька мого сина ще й на кожен предмет, окрім того, що були додаткові зошити із завданнями, видавала по сторінці-дві відксерених завдань — показувала, що дружить із сучасними технологіями. А ось із дітьми так і не змогла порозумітися.

Мені таки доводилося сидіти із сином за уроками, але не тому, щоб контролювати, а щоб встигати, часто до пізньої години, виконати всі примхи вчителя. А коли на зборах ще з однією мамою порушили питання надмірних домашніх завдань, зрозуміли, що решта батьків краще прив’яже дітей до стільця, аби ті гризли науку, ніж спробує не догодити вчителеві.

Вибір, як потім з’ясувалося, зробили діти і не на користь собі: почали переполовинювати домашні завдання, придумувати всілякі, як вони зараз кажуть, відмазки. Отож вчителька навчила їх… брехати, озлобила проти себе, а відтак і проти школи.

Перейшовши у старші класи, хлопці й дівчата не демонструють успіхів у навчанні. А коли в дитячих головах немає пріоритету навчання, поваги до вчителя і загалом до школи й того, що в ній відбувається, пріоритет мають інші думки — здебільшого хуліганські.

Можна припустити, що саме такі думки оволоділи головами дітей, які в харківській школі розпилювали невідомий газ, через що інші учні опинилися на лікарняних ліжках. І на вигляд цілком достовірна інформація, що в соціальних мережах є заклики до учнів шкіл і студентів України розпилювати газ у навчальних закладах. Адже останнім часом Харків — не єдине місто, де були інциденти, внаслідок яких постраждали учні.

Дуже добре, що влада не стоїть осторонь таких кричущих випадків і було доручення уряду Міністерству внутрішніх справ посилити роз’яснювальну роботу серед дітей, зокрема в навчальних закладах, із точки зору неприйнятності таких дій. Головне, аби зусилля не виявилися марними, адже, на жаль, не вважають нинішні діти школу другою домівкою — в себе вдома ніхто ж не додумається прикольнутися з газом!

Тож навряд чи як за помахом чарівної палички подіють на нинішніх підлітків і нагадування поліції про те, що за хуліганство передбачено адміністративну й навіть кримінальну відповідальність, якщо воно не дрібне й має високий рівень суспільної небезпеки.

Можливо, для когось стане аргументом витяг із Кримінального кодексу: «Хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, — карається штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до п’яти років. Ті самі дії, вчинені групою осіб, — караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на строк до чотирьох років». Проте не на Кримінальний кодекс треба сподіватися.

Слід змінювати ставлення вчителів до навчання, до учнів. У деяких країнах не лише до вчителя, а й до учня звертаються на ви. Там викладачі й діти — друзі. А друзі не скривдять одне одного.

Потрібно змінювати й наше, батьків, ставлення до всього, що відбувається у школі. Адже не раз чула від учителів про хамську поведінку сучасних дітей та позицію батьків: «Я все порішаю, якщо що». І маємо всі разом змінюватися, аби тих «якщо що» не було, аби наші діти не потрапляли на небезпечний гачок підбурювачів з інтернету.