День Незалежності, День Державного прапора України… Ці свята для нас останнім часом наповнені особливим змістом, осягнуті душею, означені багатьма зовнішніми атрибутами. І це не лише вишиванки, які ми вдягаємо, щоб підкреслити свою належність до українського народу. У свої національні убори вбираються і представники інших національностей, що проживають в Україні, люблять свою країну й пишаються нею.
Ми особливо трепетно ставимося до ознак державності нашої країни. І не лише щодо захисту своїх кордонів. Коли ми розфарбовуємо елементи міської і сільської інфрастуктур у жовто-блакитні кольори, що ніби дає нам знак: це наша, Богом дана земля. Коли хітом стає державний гімн. Коли улюблені кольори — жовтий і блакитний, кольори прапора. Коли особливе значення має українська мова як державна. Нагадаю, увесь документообіг у нашій країні ведуть тільки державною мовою. Власне, в цьому нічого унікального немає — так роблять усі країни, за винятком тих, у яких законом визначено дві чи більше державних мов. І ось тут… є одна деталь, у якій диявол заховався надто глибоко, насправді перебуваючи на найвиднішому місці.
Ідеться про паспорт громадянина України. До цього документа всі звикли, багато хто вивчив напам’ять свої паспортні дані. І вже навіть не звертаємо уваги, що вони в головному посвідченні особи — двома мовами. Не лише нашою державною, українською, а й продубльовані мовою іншої країни — російською. Ось така диявольська деталь. Так чомусь склалося тоді, коли після здобуття Україною незалежності міняли «серпасті-молоткасті» на паспорти громадян України. Чи то за есесерівським шаблоном не помітили двомовності, чи то покладали особливі сподівання на новостворене СНД — і вирішили про всяк випадок залишити «общепонятний».
Вочевидь, продовжуємо не звертати уваги навіть зараз, коли саме з території держави, мовою якої продубльований наш основний документ, посунула загроза. Реагуємо на ту загрозу адекватно й рішуче і «ла-ла-ла-ла» співаємо, а під словами «Паспорт громадянина України» читаємо «Паспорт гражданина Украины» — ніби ознаку якогось васальства, «прогину»…
Ви можете уявити, щоб громадянам Польщі, наприклад, видавали паспорти з дубляжем німецькою мовою (вони ж теж сусіди!) чи й українською? Або громадянам Фінляндії — дублювали російською? Або громадянам Франції — іспанською чи італійською?
Можливо, хтось спробує заперечити: російськомовних людей чимало в Україні, і не лише етнічні росіяни, а й деякі українці російськомовні, а на українську переходять лише тоді, коли того вимагає ситуація.
Справді, це так. Адже, як зазначено в Законі «Про засади державної мовної політики», «…кожен має право вільно визначати мову, яку вважає рідною, і вибирати мову спілкування». Але одна справа — вуличне чи кухонне спілкування, а інша — головне посвідчення особи!
І все-таки. Звідки взялася російська мова в паспорті громадянина України? У постанові Верховної Ради України «Про затвердження положень про паспорт громадянина України» читаємо, яким має бути паспорт і що в ньому повинно бути написано: «На внутрішньому лівому боці обкладинки у центрі — зображення Державного прапора України, нижче — напис «Паспорт громадянина України». І, зверніть увагу, жодних натяків на «Паспорт гражданина Украины». Далі в постанові йдеться: «На першу і другу сторінки паспортної книжечки заносять прізвище, ім’я та по батькові, дату і місце народження…» І жодного натяку на дубляж російською, який за фактом у паспорті таки є!
Щоправда, у постанові читаємо такий пункт: «Мови паспорта визначаються частиною першою статті 13 Закону України «Про засади державної мовної політики». Але вона трактує: «Паспорт громадянина України або документ, що його заміняє, і відомості про його власника, що вносяться до нього, виконуються державною мовою і поруч, за вибором громадянина, однією з регіональних мов або мов меншин України». За вибором! А в мене хтось запитував, яку мову я вибираю для дубляжу своїх даних у паспорті? Звісно, що ні. Як і всіх. Бо на Закарпатті, вочевидь, народ висловився б не за російську, а за угорську (там багато мадярів живе), на Львівщині — за польську, на Одещині — за болгарську (євреї, мабуть, теж своє слово сказали б)… Та їх немає, є лише мова держави-окупанта.
На цього диявола в деталях дехто з українців почав звертати увагу, навіть позиваються в судах, обстоюючи своє право на виключно державну мову в паспорті. І вже є прецеденти, коли люди вигравали такі суди і їм видавали нові паспорти. Та це поки що поодинокі випадки. Щоправда, повністю сеанс «паспортного екзорцизму» не вдався — нові документи видавали на «старих», дубльованих бланках, де написане російською закреслювалось. Бо інших бланків просто немає.
Що ж, незалежність свою українці ще й досі виборюють. Зокрема й на східних рубежах. На тих, де через кордон громадян України пропускають із внутрішніми паспортами. Вочевидь, вважаючи Україну продовженням Росії — адже навіть в основних посвідченнях особи таки є дубляж російською! Із цим щось треба робити, інакше нас і надалі так сприйматимуть. Тож боротьба за незалежність триває. Цитуючи професора Преображенського, скажу: насамперед потрібно подолати розруху в головах. У нашій ситуації — в паспорті також.