ЗАХИСТ
В Україні є центри допомоги скривдженим жінкам, але не всі про них знають
Важко уявити щось ганебніше за насилля. Ми дратуємося й ображаємося, якщо нас навіть ввічливо просять зробити щось проти волі. А коли до морального примусу додається ще й фізичний, отримана душевна травма виявляється болючішою за будь-яку рану. Насилля — це антилюдськість, антижиття, «анти-все-на-світі», писав свого часу Джон Фаулз. Проблему насилля в Україні порушують, на жаль, значно рідше, ніж фінансові чи політичні. Однак вона руйнує дедалі більше життів, допоки її замовчують.
Знущання — проблема особиста?
Цього року ООН відзначила Міжнародний жіночий день із гаслом: «Досить обіцянок: настав час зупинити насилля щодо жінок». За статистикою, саме жінки найчастіше стають жертвами насильницьких дій. За даними Міжнародного благодійного фонду (МБФ) «Українська фундація громадського здоров’я», 2011 року в нашій країні було офіційно зафіксовано 126 514 випадків насилля в родині. Серед них більш як половина — саме насилля над представницями слабкої статі.
Та, за словами представників «Фундації», офіційна статистика, на жаль, далека від справжніх цифр. Чому ж жертви насилля не хочуть отримати відповідну допомогу й покарати ∂валтівників? Можливо тому, що нема до кого звертатись? Але, як виявилося, в Україні функціонує чимало державних організацій та громадських об’єднань, що можуть допомогти жертвам насилля.
Так, по допомогу можна звертатися до Центру в справах сім’ї та жінок у м. Києві чи до столичного Центру надання тимчасового притулку. Із 2005 року в Україні запрацювало представництво міжнародної організації Health Right (з англ. «право на здоров’я»), яка, до того ж, є засновником «Фундації». Програми допомоги надають також численні кризові центри, а ще можна зателефонувати на всеукраїнську «гарячу лінію» із запобігання домашньому насиллю за номером 0800-500-335 або 386 з мобільного.
Та виникає запитання: чи знають про них пересічні громадяни — потенційні жертви насилля? Із опитаних мною 20 жінок різного віку лише п’ятеро знали, де шукати підтримки. Решта ж вважає, що насильницький акт — лише особиста проблема жертви, а по допомогу доречно звертатися хіба що до друзів чи близьких.
«Насильство над жінками безкарне тому, що його жертви мовчазні й безпорадні, — продовжує мою думку журналістка і телеведуча Ольга Герасим’юк. — Таких жертв мільйони. Без перебільшення: кожна жінка — чи вона топ-менеджер, чи прибиральниця — хоч раз у житті переживала насильство над собою, але майже ніколи не зізнається про це. У суспільстві побутує стереотип, що з∂валтування, зневаження й розтоптана гідність — це особиста біда жінки, її особиста ганьба і сором. І саме через те, що жертви носять свій біль у хворій душі, не піднімають очей і не шукають захисту, насильство брутально зростає».
Нині Міністерство соціальної політики України розгорнуло широку кампанію із протидії насиллю в родині. У співпраці з органами виконавчої влади, неурядовими організаціями та провідними фахівцями було розроблено проект закону «Про запобігання та протидії домашньому насильству». Він має розширити коло органів та установ, на які ляже відповідальність за вирішення цього делікатного питання. Так само мають бути визначені їхні повноваження у цій сфері.
«Україна в числі 17 інших країн приєдналася до Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з ним»,— заявив директор департаменту сім’ї та дітей Міністерства соціальної політики України Руслан Ковбаса.
Однак ухвалення законів — явище формальне і довготривале, а Європа чітко проголосила: «Досить обіцянок!» Щоб зупинити насилля, потрібні реальні дії. Чи спостерігаються вони в нашій державі?
Навряд чи кривдників стане менше, якщо жінки терпітимуть знущання. Фото з сайту regionews.ua
Викиньте моральне сміття!
МБФ «Українська фундація громадського здоров’я» нещодавно розпочала інформаційну кампанію «Насильство — це сміття, яке треба виносити з дому». В рамках цього проекту на тисячу сміттєвих контейнерів у спальних районах Києва наклеять спеціальні наліпки з цим гаслом.
«Старт інформаційної кампанії ми відзначили своєрідною акцією, — розповідає Юлія Пилипас, представниця «Фундації». — Після прес-конференції, проведеної з цієї нагоди, учасники заходу та волонтери наклеїли першу наліпку на сміттєвий бак. Окрім гасла кампанії, на ній також зазначено телефони «гарячої лінії», куди можна звертатися по допомогу в разі насилля. Поряд було встановлено фотографії побитих жінок, з яких ми зняли символічну прозору плівку, що на неї було нанесено зображення синців. Ми викинули їх у сміттєвий бак на знак того, що насильство — це бруд, якого необхідно позбуватися».
За словами представників «Фундації», подібні наліпки та оголошення мали з’явитися ще й у закладах охорони здоров’я та на дошках оголошень по всій країні. На прес-конференції також показали відеоролик кампанії, що має демонструватися на вітчизняних телеканалах.
Задум і справді непоганий. Проте чи ви хоч раз бачили такі наліпку чи ролик на екрані? Живу й навчаюся у спальних районах, телевізор дивлюся щодня, проте гасло кампанії почула вперше, готуючи цей матеріал. Більше того, питаючи себе зараз, куди б я звернулася, якби зі мною трапилося таке, усвідомлюю: не пам’ятаю ні назв благодійних центрів, ні номера «гарячої лінії». Це свідчить про те, що наш рівень соціальної свідомості мінімальний, а від держави не видно серйозних ініціатив щодо його підвищення. Обурює, що ця інформаційна акція — ледь не єдиний приклад протидії насиллю у країні. Та хіба ж це реальні дії?
Тож ставши жертвою чиєїсь жорстокості, люди опиняються сам на сам із проблемою. Навряд чи насильників стане менше, якщо об’єкти їхніх знущань не знатимуть, як дати собі раду чи покарати катів. У країні варто розгорнути справді масштабні кампанії, в результаті яких кожна жертва знайшла б у собі сміливість порушити мовчанку і звернутися по підтримку до належних установ.