Наприкінці минулого року в «УК» вже порушували важливе питання — скорочення спеціальності «етнологія» (у західній традиції — соціокультурна антропологія) у вишах. У матеріалі професора Валентини Борисенко йшлося про згортання викладання цього предмета в багатьох закладах вищої освіти, що призведе до припинення підготовки професійних кадрів етнологів.
У МОН таке скорочення об∂рунтовують реформою освіти і наближенням її до європейських стандартів. Тим часом у Європі цій спеціальності відведено значно більше місця в освітньому процесі, ніж в Україні. Факультети й кафедри соціальної чи культурної антропології існують як у постсоціалістичних країнах (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Сербія, Хорватія тощо), так і в пострадянських (Естонія, Литва, Молдова, Росія, Казахстан).
Надає достовірну інформацію
У середовищі західноєвропейської академічної науки триває дискусія щодо важливості підготовки кадрів у межах соціокультурної антропології та її виняткового значення у глобалізованому світі. Скажімо, останні чотири роки у Тартуському університеті (Естонія) проводять конгрес «Чому світу потрібні антропологи?»
Справді, чому цей фах затребуваний у світі? Теоретичне значення антропології та її соціальну практичність можна розуміти у широкому значенні, а саме у контексті гармонізації відносин та зв’язків людини у суспільстві. Найважливішою особливістю соціокультурної антропології (в Україні — етнології) як дисципліни є її інструментарій. На відміну від інших гуманітарних дисциплін, що досліджують суспільство та культуру на основі вторинних джерел (наприклад, повідомлень у ЗМІ, офіційних текстів, публічних заяв), антропологи збирають інформацію безпосередньо від людей — носіїв культури в місцях, де вирує життя (на вулицях міст, у віддалених селах тощо). Це дає змогу отримати достовірну інформацію, нічим не прикрашену, з усіма деталями та підтекстами.
Саме тому суспільна користь досліджень антропологів очевидна. Соціокультурні антропологи можуть запропонувати дослідження зв’язків між соціальними, конфесійними та етнічними групами, колективами, субкультурами, професійними корпораціями, що мають різний статус у суспільстві та беруть участь у його розвитку. Такі дослідження можуть сприяти дієвому міжкультурному діалогу, запобіганню та локалізації конфліктів на різних рівнях тощо.
У нинішній українській кризовій ситуації з воєнним конфліктом, тимчасово окупованими територіями, вимушеними переселенцями, гнучкими ідентичностями прикордонних територій тощо соціокультурна антропологія могла б надати конструктивне розв’язання багатьох проблем. Однак для цього потрібна освітня та інституційна база, а це неможливо без підтримки державних структур.
Затисли у вузьких лещатах
Так склалося, що в Україні до цієї дисципліни використовують переважно термін «етнологія», а не «соціокультурна антропологія», саме тому більшість людей трактують його у вузьких рамках «науки про етнос і націю», а не дисципліни про «людину в її культурному та природному оточенні». Як наслідок, соціокультурна антропологія як окрема галузь української гуманістики має досить невизначений статус.
Прикро констатувати, однак ця спеціальність не отримала належного розвитку ні в академічному середовищі, ні в системі української університетської науки і вищої освіти, адже нині не існує жодного факультету чи окремого осередку у вишах, у межах якого готували б фахівців зі спеціальності «соціальна» або «культурна антропологія». Виняток — відділ соціальної антропології в Інституті народознавства у Львові, що функціонує кілька років, однак це структурна одиниця академічної установи.
Про систему підготовки відповідних фахівців у вишах країни, на жаль, досі не йдеться. Особливість української етнології — те, що чимало дослідників з базовою підготовкою на історичних (кафедри етнографії, етнології, археології та етнології тощо) чи соціологічних факультетах упродовж професійної діяльності та розвитку перекваліфіковувалися на антропологів, розширюючи обрій власного пізнання та дослідницькі перспективи.
Про це зокрема може свідчити доробок київських, одеських та львівських етнологів. На ці особливості звертала увагу етнолог доктор історичних наук Олена Боряк, наголошуючи, що «наша дисципліна за 25 років існування незалежної держави не зробила якісного прориву, змушена весь час доводити державним структурам, що ми потрібні й наші дослідження варто фінансувати».
Насамкінець. Насправді українській школі етнологів та соціокультурних антропологів є що запропонувати суспільству. Бути соціокультурним антропологом — означає глибоко пізнати іншого, вивчити його роль у соціумі, утримуючись від необ’єктивних узагальнень та оціночних суджень. Сучасне українське суспільство — це складний багатошаровий, у чомусь конфронтаційний організм, якому доводиться шукати шляхи порозуміння між іншими — різними етнічними, мовними, конфесійними групами, чия взаємодія ускладнена політичним антагонізмом та загальною кризовою ситуацією в країні. Однак ми впевнені, що практичне впровадження результатів антропологічних досліджень за підтримка держави та інституціоналізація цієї важливої дисципліни можуть відкрити шлях до діалогу в країні, якого ми всі потребуємо.
Юлія БУЙСЬКИХ, Олена СОБОЛЄВА,
кандидати історичних наук, для «Урядового кур’єра»