Львів і досі не оговтався після трагічної і безглуздої через людську недбалість смерть дворічного Дмитрика. А для родини цей біль вічний. Та життя продовжується, і в щоденних клопотах якось віддаляємося від того чорного дня, коли завмерли рідні, весь Львів і, зрештою, вся Україна в очікуванні з крихтами надії, що хлопчик живий, хоча з кожною хвилиною ті сподівання танули…

Не переповідатиму хронології подій того фатального дня, бо те, що сталося на Левандівці, — жахливо! Так сприйняв трагедію кожен. Щоправда, знайшлися й такі, хто намагався переадресувати провину на іншого, того, хто не догледів викраденого чи ненадійно закріпленого люка. Шокували, приміром, громаду виправдання нинішнього керівника «Львівводоканалу» пана Вольського: мовляв, керує підприємством лише кілька місяців, тож не встиг ознайомитися зі станом господарства. А хіба контроль за станом інженерного господарства не в компетенції головного інженера, посаду якого обіймав до призначення?

Лише згодом звинувачення у службовій недбалості висунуто начальникові дільниці каналізаційних мереж західного району «Львівводоканалу», який, за інформацією прес-секретаря прокуратури Львівської області, перебуває під домашнім арештом. А того дня, якби поруч опинився конкретний винуватець трагедії, мабуть, не вдалося б уникнути самосуду від розлюченого натовпу, що спостерігав за процесом пошуку хлопчика, який провалився у люк каналізаційного колектора, — кожен метр каналізаційної мережі обстежували 15 працівників «Львівводоканалу», 35 рятувальників.

Розбір польотів, яким пригрозив міський голова Андрій Садовий, мав з’ясувати низку гострих проблем, які стосувалися роботи комунального підприємства, зокрема — як сталося, що посеред газону, де щодня гуляють з дітьми жителі густозаселеного району, кришку  колектора не було належно закріплено й вона зсунулася під вагою дворічної дитини, та  чому аж дві години знадобилося працівникам «Львівводоканалу», аби привезти рятувальникам схеми каналізаційної мережі, адже це не закрита інформація для Служби з надзвичайних ситуацій!

Звісно, цілком заслужено дісталося  водоканалівцям від мешканців через неналежний контроль за тим, чи надійно закріплені та закриті люки. Ті ж у свою чергу пообіцяли провести інвентаризацію люків (є не лише на балансі водоканалу, а й райдержадміністрацій) і виправдовувалися: мовляв, не можуть дати ради з крадіями, які чи не щодня цуплять кришки каналізаційних колодязів. Викрадення люків стало справжнім лихом для комунальників, а тому й для жителів міста. Як вберегти їх від злодюг, справді серйозна проблема, бо біля кожного, і тут важко не погодитися з водоканалівцями, правоохоронця не поставиш. Проте є ефективний вихід із ситуації: контроль за роботою пунктів прийому брухту, куди потрапляють викрадені чавунні кришки від колекторів. Приймальники, звісно, заперечують: люків  не беремо. Треба бути наївним, аби повірити в подібні заперечення, бо куди податися крадієві з такою здобиччю — не мають же власних ливарних цехів!  

Кришок, зізнався один з таких мисливців за металом, у випадкових не візьмуть, а лише у своїх, і навіть запропонував піти на експеримент. Зате, каже, жодних проблем з розбитими на шматки  металу люками  —  за кілограм чавуну заплатять до 2 гривень. Непоганий виторг. Про мораль співрозмовник з носом кольору стиглого баклажана говорити не став. Бо має, каже з філософським виглядом, за щось жити. А що такий заробіток для чиєїсь родини може страшною бідою стати, не його клопіт: радить з приймальниками-глитаями розібратися. Якби не брали, не крали б люків, а старі ванни та умивальники шукали б.