ДЕРЖАВНИЙ ІНТЕРЕС

«Урядовий кур’єр» проаналізував,  чому вітчизняна газовидобувна галузь протягом
20 років топчеться на місці

Станіслав ПРОКОПЧУК,
Леонід САМСОНЕНКО,
«Урядовий кур’єр»

Щоп’ятниці мільйони українців поринають у вир замовних, добре зрежисованих телевізійних шоу, прагнучи зрозуміти, що ж все-таки відбувається за лаштунками політичної вистави про українсько-російські «газові війни». У якій ролі героїв, що повсякденно переймаються захистом національних інтересів, зокрема, у паливно-енергетичній галузі, незмінно грають одні і ті самі «артисти». Більшість телеглядачів і не підозрює, що за словесним лушпинням «патріотів» приховується чимало неблаговидних справ. В тому числі руйнація державних підприємств вітчизняного нафтогазовидобувного комплексу, який є первинним економічним базисом будь-якої високорозвиненої країни, визначаючи її реальну, а не декларовану незалежність та національну безпеку. І найгірше, що активну участь у цьому брали і беруть чимало тих, хто з екранів «телеящиків» просторікує про своє вболівання за енергетичну безпеку держави.

 Кому, якщо відбудеться приватизація видобувних активів, дістануться СПБУ «Петро Годованець» та «Незалежність»? Фото з сайту yuzhnoukrainsk.net

Не створюємо, а проїдаємо

 Щоб усвідомити, наскільки глибокою є прірва між благими намірами деяких чиновників і їхніми конкретними справами, проаналізуємо хоча б «Підсумки виконання Індикативного плану розвитку нафтогазовидобувної галузі Полтавської області за 2009–2011 роки». Протягом останніх 5–10 років, — йдеться в загальній частині цього документа, — підтверджено реальні можливості приросту запасів, відкриття і розвідки нових родовищ вуглеводнів. Однак через складне становище економіки держави, що зумовлює недостатні обсяги проведення геологознімальних, пошукових і розвідувальних робіт, темпи та обсяги відтворення власної мінерально-сировинної бази не відповідають потребам країни. Через брак коштів геологорозвідувальні роботи в Україні за останні 15 років скоротилися майже вчетверо. А приріст розвіданих запасів таких стратегічних видів корисних копалин, як вуглеводні, не компенсує їхнього видобутку. «Відсутність дієвих заходів у цій сфері, — підкреслено в наведеному документі, — зумовить зниження рівня захисту національних інтересів».

А ось конкретні, дуже потужні в цьому плані аргументи, які чомусь замовчують, мало того — слабко використовують у переговорних процесах із російським «Газпромом» щодо зниження кабальної ціни на блакитне паливо. На них ще кілька років тому звернув нашу увагу Вітольд Фокін, очільник першого уряду незалежної України.

— За часів СРСР Україна як складова частина його народногосподарського комплексу забезпечувала газом, вугіллям, електроенергією всі європейські регіони Радянського Союзу. За обсягами видобутку природного газу (52 млрд куб. м) вона посідала перше місце в Європі. А коли почалися пошуки, розробка та видобуток вуглеводнів у Сибіру, Тюменському регіоні, ми направили туди наших найкращих фахівців. На повну потужність, як і десятки інших підприємств України, працювало зокрема Сумське машинобудівне об’єднання імені М. Фрунзе, постачаючи на далекі сибірські промисли компресорні та газоперекачувальні станції, комфортні пересувні вагончики для нафтовиків.

Саме тисячі українських геологів, бурильників та операторів, як одні з найдосвідченіших у цій справі, роками літали туди чартерними рейсами, працюючи вахтовим методом у важких умовах тайги з її бездоріжжям, комарами, мошкарою та болотами. Разом з російськими, азербайджанськими, туркменськими та іншими спеціалістами вони «піднімали» нафтогазові родовища РФ і в перші роки її незалежності. Чому сьогодні все це «забули» керівники цієї держави та «Газпрому» з його найвищими для «українських братів» цінами серед європейських споживачів? А чи можна взагалі «не пам’ятати» того, про що нам казали у розмовах Іван Васильович Діяк, один з найавторитетніших ветеранів українського нафтогазовидобування, та його молодший полтавський друг, такий самий відомий, шанований у галузі керівник (попросив, на жаль, не посилатися на нього), які віддали не один рік свого життя освоєнню нині російських газових промислів Сибіру?

— Газові родовища Уренгоя освоювали переважно українці. Ми відряджали туди найдосвідченіших із найдосвідченіших, протягом 1981–1991 років відправляли ешелонами на Тюмень все своє найкраще бурильне та компресорне обладнання, всю нову техніку, переважно японську, італійську.

— Після розвалу Союзу їх вартості не компенсували і не повернули?

— Звичайно. Тут, на Полтавщині, Чернігівщині, Харківщині та Івано-Франківщині, ми залишалися працювати на металобрухті, а туди, в Сибір — найновіше, найпродуктивніше. І нам за все це «подяка» у вигляді захмарних цін на газ.

Але все це, що пригадали наші співрозмовники, аж ніяк не головна причина виснаження вже майже на 60 відсотків комерційних запасів українських родовищ вуглеводнів на суходолі, відкритих ще у 1960–1980 роках. Більш цікаве інше питання: хто винен у тому, що із 1994 року надра країни вичерпувалися швидше, ніж поповнювалася ресурсна база вуглеводнів, а геологорозвідувальну галузь знищено майже повністю? Тож відповідно маємо сьогодні те, що маємо: фактично «досмоктуємо» залишки того, що було розвідано і підтверджено років із 40 тому як промислові перспективні запаси.

Або інші факти для роздумів. Чому, скажімо, безупинно дебатуючи в парламенті та на підконтрольних телеканалах навколо «газових війн» із Росією, визначаючи Національною програмою «Нафта і газ України до 2010 року» видобуток власного газу в 24,5 млрд кубометрів, не зробили для цього жодного практичного кроку? Чи не дивно: посідаючи третє місце в Європі за запасами газу, задовольняємо власні потреби лише на 22 відсотки, і всі роки своєї декларативної суверенності топчемося на видобутку блакитного палива на рівні 18–20 млрд кубометрів. «Завдячуючи» зокрема цілеспрямованому знищенню державних газонафтовидобувних підприємств і передачі їх спеціальних дозволів (ліцензій) на таку діяльність у приватні руки. Такі цинічні та злочинні схеми перерозподілу власності, непоправні наслідки яких для держави відчуватимуться ще не одне десятиріччя, почали активно застосовувати ще на початку 2000-х років. Їх чудово пам’ятає Вітольд Фокін.

Класика рейдерської майстерності

У лютому 2004 року, за словами Вітольда Павловича (за фахом спеціаліст з розробки родовищ корисних копалин), протокольним рішенням наради у першого віце-прем’єр-міністра Миколи Азарова (геолога за фахом) голова Держкомприроди Злочевський був зобов’язаний визначити обсяги й об’єкти державного замовлення на проведення геологорозвідувальних і топографічних робіт, забезпечити їх фінансування, встановити порядок аукціонів з продажу спеціальних дозволів на користування надрами. «Усі ці доручення виконано з точністю до навпаки. На 2004 рік держзамовлення на приріст запасів вуглеводнів НАК «Надра України» зовсім не отримав. Фінансування пошукових робіт на газ та нафту скорочено втричі(!). На оновлення основних фондів державної компанії, зношених на 80–90 відсотків, не виділено жодної копійки. Але найгірше те, що Держкомприроди позбавив НАК «Надра України» права укладати договори про спільну діяльність і заборонив залучати зовнішні інвестиції». Отож всі канали живлення компанії перекрили. Тому цей день можна відзначати як день загибелі української геології.

Попри підтримку Кабміну і особисто Азарова, продовжував Вітольд Фокін, «Надра» не отримали жодної із 65 заявлених ліцензій на розвідку родовищ. Більш як на рік було законсервовано продуктивні свердловини на Луценківському та Карайкозівському родовищах, припинено роботи на Роганській, Ракитянській, Бітлянській, Керлеутській та інших площах. У такий брудний спосіб, за словами екс-прем’єр-міністра, Держкомприроди таки домігся свого: ліцензії отримали тільки ті компанії, «які знайшли з ним спільну мову».

Але воістину класикою рейдерської майстерності слід вважати історію з видачею ліцензії на розробку найбільшого в країні розвіданого родовища — Сахалінського — фірмі-привиду ЗАТ «Видобувна компанія «Укрнафтобуріння». У листопаді 2004 року її було створено, і вже через місяць вона отримала дозвіл на неподільне володіння родовищем, запаси якого оцінюються щонайменше в 15 млрд кубометрів природного газу та газового конденсату.

Подробиці цієї зухвалої оборудки із прізвищами конкретних дійових осіб, як і всю розмову з Вітольдом Павловичем Фокіним про відвертий дерибан нафтогазовидобувного комплексу країни, що були підготовлені до друку майже три роки тому, читачі нашої газети не побачили. Не з нашої вини той текст не з’явився на шпальтах «Урядового кур’єра». Сьогодні ми наводимо найістотніші моменти з інтерв’ю, яке було погоджено з авторитетним і прискіпливим співрозмовником. Воно закінчувалося такими словами: «Держава, яка втратила контроль за надрами, байдуже спостерігає, як доживає останні дні геологорозвідувальна галузь, приречена на деградацію. Без розвиненої паливно-енергетичної та мінерально-сировинної бази годі сподіватися на сталий розвиток національної економіки. Це те саме, що, не засіявши ниву, очікувати на врожай».

Історію захоплення Сахалінського родовища (Краснокутський район Харківської області), про яку нам розповідав Вітольд Фокін, хотілось би лише підкріпити деякими абзацами з офіційного листа від 23.03.09 р. на адресу тодішнього прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко, якого підписав перший заступник голови правління НАК «Надра України» Ігор Квятковський: «Внаслідок цієї оборудки приватна фірма, яка жодної гривні не вклала у геологорозвідувальні роботи Сахалінського родовища, а це близько 2,5 млрд грн, менш ніж за 2 млн грн набуває безперечне право на отримання ліцензії на промислову розробку 15 млрд куб. метрів газу! …Праця цілого покоління геологів враз стає власністю шахраїв». Пан Квятковський просить Тимошенко «вжити невідкладних заходів по припиненню подальшого знищення НАК «Надра України», притягненню злочинців до відповідальності, збереженню геологорозвідувальних потужностей держави, захисту державних інтересів у галузі використання надр та видобутку вуглеводнів».

Але цього злочинного процесу не було зупинено. Це можна продемонструвати на прикладі потенційного суб’єкта ліцензії на промисловий видобуток газу на Сахалінському родовищі — «Полтавнафтогазгеології» — найпотужнішого геологорозвідувального підприємства СРСР, спеціалісти якого відкрили 90% всіх нафтогазових родовищ України та 70% родовищ колишнього Союзу. За 2009–2011 роки це дочірнє підприємство НАК «Надра України» просто було доведено до банкрутства. Під приводом ліквідації заборгованості, яка існувала, шляхом цинічного руйнування виробничої бази (за безцінь продано всі труби, зацементовані у 24 діючих(!) нафтогазових свердловинах, списано 11 діючих(!) бурильних верстатів вартістю майже 100 млн грн). Їх перетворили на металобрухт за ціною 3 млн грн з «благословення» керівництва галузевого відомства. Як тут не пригадати слова давньогрецького мудреця: «Той, хто знав про лиходійство і мав силу йому запобігти, але не зробив цього — винен нарівні зі злочинцем».

— Сьогодні «Полтавнафтогазгеології» фактично вже не існує, а 800 його працівників фактично викинули на вулицю. З людьми вчинили не по-людськи.

Іван Зосіменко, голова Полтавського обкому профспілок працівників нафтової та газової промисловості, промовив це жорстко, з почуттям відчаю та безвиході, хоч це підприємство й не «на обслуговуванні» його обкому.

— Така сама доля очікує й на колективи структурних підрозділів «Укрнафти», що розташовані в нашій області, — продовжив хриплуватим голосом Іван Михайлович під час нашої нещодавньої розмови в його по-спартанськи скромному кабінетику. — Бо у його київських керівників споживацький підхід: взяти з надр усе і якомога більше, і обов’язково сьогодні. Робиться це, як кажуть, на халяву. Підприємства ще на плаву, прибутки мають, начальство отримує чималі зарплати, але кошти не вкладають ні в геологорозвідку, ні в буріння нових свердловин, ні в нове обладнання, ні в сучасні технології. Отож щорічно видобуток і газу, і нафти падає, надра виснажуються. Бо все, по суті, використовується по-хижацьки.

І така тенденція триває вже не один рік у нафтогазовидобувному комплексі Полтавщини загалом. За даними, якими нас «озброїв» під час зустрічі Костянтин Батеко, начальник управління паливно-енергетичного комплексу обласної держадміністрації, на 1 січня 2012 року порівняно з 1 січня 2009-го частка спеціальних дозволів на промислову розробку нафтогазоносних надр у загальній кількості чинних спеціальних дозволів зросла з 50% до 70%. Такі ліцензії отримують переважно приватні структури.

— Яблунівського, Семеренківського, Глинсько-Розбишевського родовищ, які вважали великими, — зауважив Костянтин Миколайович, — у нас вже немає: все «висмоктане». Залишилися середні, малі або зовсім малі родовища. Обсяги видобутку вуглеводнів зростають переважно за рахунок приватних компаній.

А вони, як відомо, реалізують видобутий газ лише промисловим підприємствам або експортують, кому це дозволили, бо останнім часом продавати його на внутрішньому ринку стало не вигідно.

Скільки газу «крутиться» усередині країни?

Це дуже актуальне запитання. Відповісти на нього з великою впевненістю ніхто не наважиться навіть з того вузького кола осіб у галузевому міністерстві, які допущені до такої статистики. (Чому, ми зупинимося трохи нижче). Тож можливо, що пересічний споживач блакитного палива, тарифи на використання якого неупинно зростають, може сьогодні бути жертвою маніпуляцій цифрами з боку видобувних компаній, а відповідно, й держави.

Щодо обсягу газу, який було видобуто приватними фірмами у 2011 році, то, за оцінками Юрія Корольчука, експерта Інституту енергетичних досліджень, він становив 2,02 млрд куб. метрів. Це на 18% більше, ніж у 2010 році. Скільки ж газу внутрішнього видобутку отримали з надр підприємства з державною часткою власності за 10 місяців? Заступник правління НАК «Нафтогаз України» Вадим Чупрун обіцяв довести видобуток загалом за весь рік, що минає, до 21 млрд куб. метрів.

Чи входить у ці прогнозовані обсяги власного видобутку той газ, що отримується з українських активів за кордоном? Півтора року тому в інтерв’ю нашій газеті із заголовком «Для нас головне — національні інтереси» міністр палива та енергетики України Юрій Бойко сказав про активи: «Ми поставили собі за мету отримувати щонайменше 30 млрд куб. метрів газу з наших активів за кордоном. За цінами, які ми самі регулюватимемо, а не погоджуватимемося з тією ціною, що нам запропонують на переговорах». Юрій Анатолійович, називаючи таку прогнозовану цифру, мабуть, враховував і супутній газ, і газовий конденсат, які вилучають під час видобутку нафти. Маємо на увазі ту нафту, яку НАК «Нафтогаз України» добуває в рамках концесійної угоди в Єгипті на ділянці Алам Ель Шавіш на території Західної пустелі АРЄ.

Після поїздки туди пана Чупруна в лютому 2009 року на відкриття першої нафтової свердловини прес-служба компанії повідомила ЗМІ: «У другій половині 2009 року «Нафтогаз» планує вийти на комерційний рівень видобутку нафти в Єгипті».

Скільки за ці роки видобуто чорного золота на згаданому родовищі із загальних, уже підтверджених, видобувних ресурсів у 60 млн тонн? Чи все враховано в паливно-енергетичному балансі України?

Такі побоювання не випадкові, бо у статистиці щодо зокрема загальних обсягів транзиту природного газу за 2008–2010 роки чимало питань без переконливих відповідей. На це звернув увагу в нашій тривалій розмові Михайло Гончар, директор енергетичних програм центру «Номос».

— Між даними, наданими нам Державною митною службою, та НАК «Нафтогаз України» дуже істотні розбіжності.

Такі висновки співробітники центру зробили, порівнявши дані цих відомств, які надійшли у липні та вересні 2011 року, на їхні запити. Михайло Михайлович надав нам навіть копії цих відповідей з Держмитслужби та «Нафтогазу», щоб ми самі в цьому переконалися.

Ось які цікаві цифри. У 2008, 2009 та 2010 роках, за повідомленням департаменту митних інформаційних технологій та статистики Державної митної служби України, загальний обсяг транзиту природного газу становив (відповідно по роках) 76,76, 141,13 та 112,27 млрд кубометрів. За даними НАК «Нафтогаз України», загальний щорічний обсяг транзиту природного газу магістральними трубопроводами ДП «Укртрансгаз» становив у 2008–2010 роках 119,6, 95,8 та 98,6 млрд кубометрів.

— Як бачите, — зауважує Михайло Гончар, — різниця у показниках становить 42,84, 45,33 та 13,67 млрд. Обсяги колосальні, ймовірно, що значна їх частина «ходить» у тіні.

Відзначивши такі істотні розбіжності між даними митників та «Нафтогазу», дирекція енергетичних програм центру «Номос» звертається до цих державних установ із новим запитом: «Просимо уточнити дані, надані Вами, адже різниця у показниках, якщо це не помилка, викликає серйозні занепокоєння з приводу того, чи не відбулося споживання в Україні нерозмитненого газу». У відповідях керівники цих відомств підтвердили дані, надані «Номосу». Щодо розбіжностей у статистиці, то перший заступник голови правління «Нафтогазу» В. Тріколіч підкреслив: «…коментувати інформацію, надану запитувачу іншими Державними органами, не входить до компетенції Компанії».

Дивні речі. Передбачаючи, мабуть, таку реакцію запитувача на свій перший лист-відповідь центру «Номос», пан Тріколіч «підстрахувався» в ньому таким абзацом: «У розпорядженні Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» знаходиться фінансова та управлінська звітність ДК «Укртрансгаз», ПАТ «Укртранснафта» та Державної акціонерної компанії «Чорноморнафтогаз», до складу якої не входить вся інформація, яка вимагається в запиті… Частина інформації, яка вимагається в запиті, відноситься до конфіденційної інформації, зокрема це стосується розміру ставки транзиту природного газу територією України, вона є інформацією з обмеженим доступом».

— Відколи розмір ставки транзиту газу нашою ГТС став «конфіденційною» інформацією?! — стримано промовив Михайло Гончар. — Російські ціни на газ для України називаємо з усіх трибун, а розмір ставки транзиту російського газу нашою територією до європейських споживачів «Газпрому» — зась. Хто в цьому зацікавлений?

Подібні емоції, зізнаємося, охопили й нас, коли після трьох місяців очікування та нагадувань отримали відписку з «Нафтогазу України», жодної відповіді по суті на запитання редакції. А ми, готуючи цей матеріал, прагнули дізнатися з перших вуст, вочевидь, не секретні або з обмеженим доступом дані. Ось кілька запитань з тих, які були спрямовані цій компанії:

1. Яку кількість газу власного видобутку було продано в 2010 та 2011 роках промисловим підприємствам України, зокрема хімічної та гірничо-металургійної галузей? За якими цінами?

2. Якою була квота експорту на «газ природний у газоподібному стані українського походження» у 2010, 2011 роках і на яку кількість газу (власного видобутку) на продаж у цьому році вже видано ліцензії?

3. Скільки кубометрів природного газу власного видобутку у 2010–2011 роках експортовано (і за якими цінами) за межі України? В які саме країни і через які структури? Які обсяги блакитного палива вже продано в першому півріччі і що планується реалізувати за кордон до кінця року? Що від цього вже отримав і отримає державний бюджет України?

4. Яка динаміка (у відсотках та конкретних обсягах) видобутку природного газу державними та приватними структурами в останні п’ять років? І якою залишилася кількість працюючих на державних підприємствах газонафтовидобування Полтавської та Харківської областей із загальної кількості, що працювала тут десять років тому?

Ставили ми й конкретні запитання щодо освоєння шельфу Чорного моря (де розпочала роботи СПБУ «Петро Годованець»), на яке сьогодні покладаються великі надії зі збільшення обсягів власного видобутку вуглеводнів, зменшення залежності від їх імпорту.

Як ми вже казали, жодної відповіді по суті на свої запитання редакція газети від «Нафтогазу України» не отримала. Але, як кажуть, невідповідь — теж відповідь.

Чи виправдають надії передвиборні заяви?

Мабуть, ще ніколи за роки незалежності держави шельф Чорного моря та нафтогазовидобувні структури не були в таких потужних обіймах опікування керівників галузевого відомства. Чи спонукали до цього кабальні ціни на російський газ, які можуть остаточно покласти на лопатки економіку держави і бюджетників, чи прийшло, нарешті, як продукт дедуктивного мислення, розуміння робити не на словах, а на ділі більш рішучі, конкретні й послідовні кроки до зменшення енергозалежності. Шляхом збільшення власного видобутку і потужної диверсифікації поставок газу. Без побоювань: «А що скаже на це Білокам’яна?» Пам’ятаєте надто відверту фразу Петра Порошенка в ефірі «Шустер Live» 20 січня цього року? «Ми не починали будувати термінал зрідженого газу, щоб не дратувати Росію».

Одне слово, приємно чути жорсткі заяви високопосадовців щодо зменшення у кілька разів обсягів експорту російського газу в разі подальшої упертості «Газпрому» зі своїми захмарними для українців цінами. Днями було навіть сказано, що у 2013 році ми закупимо у північного сусіда лише 18 млрд кубометрів. Та головне в іншому: якою ціною нам вдасться (якщо за заявами будуть конкретні дії) зменшити експорт російського газу? Чи добре виваженим з позицій державних інтересів і прогнозованим за наслідками (за нинішнього дефіциту держбюджету й мільярдних заборгованостях із зарплат бюджетникам) було, скажімо, придбання (майже за мільярд доларів!) двох самопідйомних плавучих бурових установок (СПБУ) для видобутку вуглеводнів на шельфі Чорного моря? А керівники «Нафтогазу», між іншим, уже заявляють про свої як найближчі плани закупівлю ще двох СПБУ за бюджетні кошти.

«Петро Годованець» ще кілька місяців тому працював на Одеському газовому родовищі. Як великим його досягненням називали «завершення буріння свердловини №11 глибиною 1170 м». (Фахівці стверджують, що її просто розцементували). Передбачається залучення цієї СПБУ разом з буровою установкою «Незалежність» до облаштування і родовища «Безіменне». Тобто на тих родовищах, які відкриті ще у 1990-х роках, з ресурсом 35 млрд кубометрів природного газу. У промислову експлуатацію їх мали ввести наприкінці 2007-го — на початку 2008 року. Ці родовища спроможні давати приблизно мільярд кубометрів щорічно. Але весь цей час родовища тримали фактично в законсервованому стані. Щоб розпочати видобуток — прокласти зокрема газову трубу дном до платформи, треба було залучити 200 млн дол. Вони окупилися б державі за 12 місяців. Таких грошей протягом п’яти років у Києві так і не знайшлося.

Сьогоднішню бурхливу активність галузевого міністерства щодо зміцнення й оновлення основних фондів деяких газовидобувних підприємств зокрема для вилучення вуглеводнів на шельфі відомі експерти пов’язують з розподілом «Чорноморнафтогазу» на три окремі підприємства: видобуток газу,транспортування та реалізація.

— Якщо відбудеться приватизація видобувних активів, — зауважив Михайло Гончар, — то відповідно все, що прийнято на баланс «Нафтогазу України» і «Чорноморнафтогазу», потрапить у приватні руки. Звичайно, й ці нові бурові установки. З моєї точки зору, такий сценарій найімовірніший.

А яка доля спіткає у найближчі роки майже 3,5 тисячі свердловин на суходолі, що свого часу з різних причин також були законсервовані? «Програма з їх реанімації, — за словами Вітольда Фокіна, — існувала, але її з непояснених причин «забули».

— Це переважно так звані малі свердловини, які давали на добу 20–30 тисяч кубометрів, — пояснив нам один з керівників підприємства «Укргазвидобування». — Їх цементували, консервували і переводили у недіючий фонд. Уся інформація концентрувалася у НАК «Надра України». Сьогодні про них згадали, і вони стали об’єктом потужного бізнесу (за принципом купив-продав) тих, хто близький до влади. Одна ліцензія коштує від 0,5 млн грн до 20–30 млн грн. На цьому можна непогано заробити, не займаючись зовсім видобутком вуглеводнів.

Із бізнесом на маніпуляціях з ліцензіями добре обізнаний Едуард Ставицький, голова Державної служби геології та надр України. «Навіщо ти набрав на себе стільки ліцензій, коли вони тобі не потрібні? — обурюється пан Ставицький комерційними оборудками одного з народних депутатів в інтерв’ю тижневику «Експерт». — При цьому він котирується на біржі і знімає гроші. А в сектор економіки зовсім нічого не вкладає».

А ми дивуємося, чому наша країна за всі роки незалежності забезпечує себе власними вуглеводнями лише на 22 відсотки, а закордонний капітал, хоч як ми переконуємо його у нашій інвестиційній привабливості та «жорсткій боротьбі» з корупцією, досить обережно йде до нас. Тож не дивно, що обсяг прямих іноземних інвестицій у третьому кварталі зменшився в п’ять разів у порівнянні з аналогічним періодом 2011 р. Може, перше реальне входження в Україну (в Юзівський, Олеський та Скіфський проекти) таких світових велетів нафтогазовидобування, як Shell, Chevron, ExxonMobile, стане початком руйнування «стіни інвестиційної недовіри», яку наші законотворці та чиновники, що «сидять» на газових родовищах, штучно створювали протягом багатьох років? За принципом «І сам не гам, і другому не дам». Як у Лопе де Веги у «Собаці на сіні».