Знайомий вівчар Микола Андрійович з-під Умані вирішив перекваліфікуватися. Ще років зо п’ять тому його невелика вівцеферма була бадьорою й життєрадісною. Кілька десятків баранів та овець звеселяли беканням округу, вселяючи в серце фермера надію, що падіння галузі таки припиниться й вівчарство знову, як і колись, займе своє гідне місце. Проте довелося скоротити поголів’я до мінімуму, залишити тільки для власних потреб.
— У нас на Черкащині нині тримати овець невигідно, — зізнався фермер. — Особливого попиту не мають ні вовна, ні м’ясо. Тому кількість вівчарів дедалі меншає. Ще тримають овець на Одещині та Чернігівщині з огляду на те, що місцеве населення не байдуже до баранини, овечого молока і бринзи, але й там справи йдуть не блискуче. Це нині дуже важкий бізнес. Затрати на утримання великі, а в кінцевому підсумку ні вовна, ні м’ясо, ні молоко чи бринза не дають очікуваного фінансового прибутку.
Статистика і реальність
У сусідніх районах дедалі менше господарств займається вівчарством. Приміром, у Тальнівському, де раніше масово розводили овець, нині вони залишилися в небагатьох селах. Хоч галузь і могла б відродитися, якби стала повноправним і повноцінним учасником сільськогосподарського ринку. А для цього потрібна інфраструктура, переробка продукції безпосередньо на місці її виготовлення. Великі супермаркети зацікавлені у закупівлі баранини, однак їм потрібне постійне постачання великих партій м’яса за графіком. Проте організувати великі партії ніхто з місцевих виробників не може, адже продукт сезонний та й перекупники ціну збивають.
Як констатує статистика, українські вівці дають на рік близько 3,5 тисячі тонн брудної вовни. Щоб порахувати миту, треба ділити навпіл. Тобто на кожного українця припадає всього близько 100 грамів сировини, з якої можна виготовити і шкарпетки, і светри, і шарфи з рукавицями. Цієї кількості вовни, вважають фахівці, дуже мало. Хіба що вистачить на одну шкарпетку. Згідно з гігієнічними нормами, потреба людини у вовні та виробах з неї становить кілограм на рік.
Сказати, що галузь залишено в Україні напризволяще, було б не зовсім справедливо. Приміром, на базі Інституту тваринництва степових районів імені М.Ф. Іванова «Асканія-Нова» — Національного наукового селекційно-генетичного центру з вівчарства недавно відбулося виїзне засідання президії НААН, під час якого спеціалісти обговорили проблеми наукового забезпечення галузі м’ясного і молочного вівчарства в Україні.
Академік, перший віце-президент НААН Михайло Бащенко, під головуванням якого й відбувалося це обговорення, наголосив на першочергових завданнях — науково-методичному забезпеченні селекційного процесу зі створення спеціалізованих вітчизняних м’ясних і молочних порід та типів овець; розробленні і вдосконаленні технологічних прийомів, що забезпечують збільшення виробництва баранини і підвищення її якості, досконаліші методи організації виробничих процесів у молочному вівчарстві; покращенні умов годівлі й утримання овець, що сприяє підвищенню не лише м’ясної, а й споріднених з нею вовнової й молочної продуктивності; розробленні комплексу заходів щодо державної підтримки пріоритетних напрямів розвитку галузі; впровадженні інноваційних технологій промислового виробництва баранини, ягнятини та овечого молока; розробленні проектів будівництва та реконструкції вівчарських ферм.
Михайло Іванович, який до 2014 року очолював Черкаську дослідну станцію біоресурсів НААН, має великий авторитет як науковець і практик. Він вважає, що галузь у всіх регіонах України можна й потрібно відновлювати. Адже вівчарство не має собі рівних за різноманітністю й унікальністю продукції, що від неї отримують, і здатністю ефективно її виробляти за рахунок використання природних та кормових ресурсів майже не доступних для інших видів сільськогосподарських тварин.
Після змін в аграрному секторі, які сталися за останні роки, вівчарство виявилося найменш економічно захищеним серед інших галузей тваринництва зокрема й через специфічні особливості технологічного процесу (виробництво сировини, яка надходить раз на рік), що зумовило небачені темпи його скорочення, а в деяких районах Черкащини (і не тільки) — повну ліквідацію.
Непокоїть, що нині вже не просто значно зменшилося поголів’я, а відбулися непоправні втрати маточного стада. Через інфляцію і диспаритет цін на сільськогосподарську та промислову продукцію тривалий період паралізовано роботу племінних господарств. Вони не можуть продавати вирощений племінний молодняк, а товарні господарства — придбати його через брак коштів, тому цінних за генетичним складом тварин реалізовують на м’ясо. У зв’язку з цим скрізь припинилося поліпшення генетичного складу тварин, по суті, зруйновано колись добре напрацьовану систему племінної роботи.
Не лише справа для душі
Територія України має різноманітні кліматичні умови, кормові ресурси і традиції розведення овець різних порід. Науково-технічний прогрес змінив усталені правила розведення порід. Задля максимального використання можливостей племінних тварин і підвищення продуктивності вівчарства науковці розробили чітку систему розведення овець у різних регіонах України. Залежно від можливостей кожного регіону запропоновано системи розведення і комплектування маточного стада, які передбачають наявність селекційних отар, племрепродукторів і товарних господарств. Однак такого породного районування овець не витримують.
Основна причина — вільне невиправдане і дуже часто необдумане завезення з-за кордону овець таких порід, для яких нові умови не тільки не сприяють реалізації їхнього генетичного потенціалу, а й іноді згубні.
З іншого боку, зменшення економічного значення виробництва вовни знижує ціни на неї, а це переорієнтує розвиток галузі на виробництво м’яса. Баранина належить до найбільш цінних видів м’ясної продукції й має підвищений попит на світовому ринку і в країні.
Досвідчений вівчар з Катеринопільського району Олександр Гордієнко каже: розбудити галузь, зокрема й на Черкащині, можна лише за умови, що баранина та ягнятина стануть такими самими популярними у споживанні, як і свинина. До того ж вівчарство, на його переконання, найефективніше, коли вівці дають і вовну, і м’ясо, і молоко. Олександр Юрійович переконаний, що вівчарство на Черкащині таки може успішно розвиватися, але для цього потрібні певні умови.
— Якось ходили з дружиною по ринку і звернули увагу на те що, у м’ясному відділі з’явилося чимало баранини. Очевидно, продавці намагаються наповнити нею ринок, але наштовхуються на проблеми. Перша: баранина — продукт сезонний. Ягнята з’являються на початку весни, тож товарне м’ясо від них можна одержати не раніше осені. Друга: тварину потрібно добре годувати, щоб було багато м’яса. Високоякісні корми коштують чималих грошей, заклавши які у відгодівлю овець, господар не завжди має зиск.
Вирішальною умовою розвитку галузі має стати створення стабільної, надійної й дешевої кормової бази на основі удосконалення системи кормовиробництва і підвищення якості використовуваних ресурсів для повного забезпечення овець поживними речовинами. Немаловажне значення для вівчарів має впровадження системи пільгових банківських позик для відтворення стада, придбання машин, устаткування, ветеринарних препаратів.
Узагальнюючи думки фахівців-практиків, зробимо висновок, що основні стримувальні чинники розвитку вівчарства — брак цивілізованого ринку збуту продукції, низькі закупівельні ціни на вовну, смушки, овчину, наявність малих індивідуальних господарств з невеликою кількістю поголів’я й неможливістю забезпечення його пасовищами та сучасною технологією й технологічними рішеннями. Впливає на результат і безконтрольність у породному розведенні овець без урахування відповідності можливостей тварин природнокліматичним, економічним і господарським умовам зони розведення, низька плодючість і збереження новонароджених ягнят до реалізації, незадовільні умови годівлі й вирощування молодняку з урахуванням особливостей його розвитку в різні вікові періоди, недостатнє використання вітчизняного генофонду овець для підвищення вовнової й смушкової продуктивності та плодючості вівцематок.
А якщо взятися за розв’язання назрілих проблем, у галузі зберігаються непогані перспективи для відродження. Попри невтішну статистику, чимало людей нині цікавиться вівчарством і долучається до його відродження. Необхідно, щоб воно стало не лише справою для душі, а й вигідним бізнесом.