Пригадую військовий парад з нагоди 27-ї річниці проголошення незалежності України. Захід неординарний. Гордість за державу наповнює єство кожного українця. Слова Президента проникли в найглибші куточки свідомості, серця й душі. Очільник держави нарешті назвав речі своїми іменами, дав надію, що в країні все буде гаразд.

Насправді, про підступність та непослідовність російської політики, на яку інерційно хворіють багато наших керівників, партійних лідерів, народних депутатів, говорити не доводиться. Діяльність Росії у всіх непривабливих формах нині виявляється у відносинах не лише з найближчим сусідом Україною, а й з усім світом. Щоправда, багато хто серед російськомовних визнає, яка вульгарна і брехлива їхня ідеологія, як підступно активно впроваджують її в життя російські пропагандисти через засоби масової інформації. Зневажено засади справедливості, історичні та сучасні взаємні зобов’язання, системно сіють зневіру та страх. Це вони робили століттями на всіх підлеглих територіях і досягли чималих успіхів.

Українці ж, не маючи власної державної ідеології, наслухавшись і надивившись по телебаченню негативу, чекають на апокаліпсис. Ніби в нас ніколи не було автомобільних чи інших аварій. Ніби громи не били в землю й не було землетрусів. Світ начебто перевернувся. На екранах дискусії тривають лише з деякими міністрами. Тим часом відомі українці-підприємці чи олігархи (кажуть, їх кілька сотень — тих, хто формує економіку України і знає, як вийти з кризи й забезпечити економічну самодостатність держави) на екрані до української громади не з’являються. Поодинокі депутати й журналісти називають ці прізвища лише у скандальних повідомленнях.

Тонемо у хибній інформації. Тонучи ж, протестуємо, викрикуємо, клянемо, нарікаємо й безкінечно… каємося.

Мов маленькі діти, пишаємося багатьма українськими рекордами: найдовший чи найширший прапор, хто якнайшвидше обріже штучні сучки на смереці… Усе це добре, але, здається, настав час запровадити антирекорди. Скажімо, непритягнення до відповідальності за державну зраду (найбільше неосудних зрадників порівняно з усіма державами), злочини проти гуманізму, розбої, автотранспортні катастрофи, корупцію, вбивства, насильство, ігнорування державної мови, зокрема в телеефірі, створення науково необґрунтованих інспектувальних і контрольних державних структур тощо. Хто ініціює обліковувати такі рекорди? Знаємо тих, хто їх породжує, й упевнені, що найближчим часом кара їх не знайде.

Безперечно, такий псевдогуманістичний підхід виправдовує не лише бездіяльність правоохоронних органів і влади, а й стратегічні плани агресора.

Чи можновладцям байдуже до історичних реалій, народу, слов’янства, яким так хизуються представники «рускава міра», і праматір Україну можна не лише зневажити, а вкотре спалити, як це чинили їхні предки — численні хани з васалами, князь Боголюбський і т. ін. Кров людська — не нафта чи газ, не ліс сибірський.

Сотні людських життів в Іловайському котлі, а ще тисячі замордованих і закопаних у придорожніх лісосмугах кричать, волають до помсти. Невже прокурори, які оперативно судили невинних людей удень і вночі, тепер не чують їхніх голосів? А може, їхнім нащадкам треба пережити такі самі муки, яких зазнали борці за волю України, воїни Небесної Сотні? А може, їм достатньо це все уявити і щоб не спокутувати у стражданнях, працювати? Бо російські живоїди розраховують, що їм та їхнім проімперським підлабузникам усе минеться безкарно.

Богдан АНДРУШКІВ,
завідувач кафедри,
професор Тернопільського національного
технічного університету імені Івана Пулюя,
член НСПУ,
для «Урядового кур’єра»