СТАРТ
Цією стрічкою розпочався сезон вітчизняних кінопрем’єр в Україні, водночас з нею познайомилися
і на Берлінале
Не часто доводиться бувати на українських прем’єрах, не тому, що не запрошують, а тому, що рідко вони бувають. Після затяжної кінематографічної кризи вихід вітчизняного продукту — це вже подія. І якщо вона відбувається, то з розмахом. Так, у перший четвер лютого в столичному кінотеатрі під шквал аплодисментів та спалахи камер ступили на червону доріжку головні герої вечора — творці фільму «Звичайна справа». Серед них — молодий режисер Валентин Васянович, актори Тарас Денисенко і Леся Самаєва, знімальна група, продюсери. Вони презентували повнометражну вітчизняну картину, яку, як зазначалось організаторами прем’єри, «знято у кращих традиціях європейської комедії».
За підтримки держави
«Звичайна справа» — це друга картина, після «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» Михайла Іллєнка, яка була створена за підтримки держави і повинна конкурувати з європейськими та голлівудськими фільмами на вітчизняному кіноринку. Втім, фінансування державою українських фільмів дещо нагадує історію про Буратіно на полі Чудес, який викопав ямку і мовив тричі пошепки: «Крекс, фекс, пекс», поклав у ямку чотири золоті монети, засипав, вийняв з кишені дрібку солі, посипав зверху і став чекати «купу» грошей. Гадаю, всі пам’ятають, що трапилося з монетами Буратіно. Виникає резонне запитання: чи не повторить українське кіно долю монет — коли і грошей не буде, і, вибачайте, кіна теж. Крапкове вливання у вітчизняний кінематограф не допоможе підняти його з колін, не допоможе створити шедеври, тому, можливо, слід змінити політику, переглянути досвід інших держав, які за короткий термін домоглися чималих змін. Тут я маю на увазі досвід Туреччини. Крім того, побутує думка, що все, що фінансує держава, м’яко кажучи, не достойне затрачених на це грошей. І пряма дорога цим фільмам на конкурси, а от після конкурсів і розгромних публікацій на запилені полиці архіву кіностудії. Але сказати так про «Звичайну справу» я не можу. Режисер Валентин Васянович: у роздумах над сюжетом. Фото з сайту vsiknygy.net.ua
Стрічка піднімає на поверхню проблему покоління сорокарічних українців, яких зачепила як фінансова, так і вікова криза. Як зізнався Валентин Касянович, образ головного героя він писав зі свого знайомого поета — питущого, але «дуже хорошого чоловіка». Фільм мав бути короткометражним, але у 2006—2007 роках, під час навчання у школі Анджея Вайди, Валентин переписав сценарій і перетворив ймовірний короткий метр у повнометражну картину. По це він зізнався кореспонденту «УК»: «Я хотів вступити до школи Вайди, але для цього потрібно було надіслати ігрову роботу, а в мене був тільки сценарій короткометражки, і я його відправив. До школи Вайди мене взяли. Потім виявилося, що вони чекали тритмент повнометражного фільму і прийняли мій короткометражний сценарій за тритмент повнометражного, отож і я був змушений зробити з нього повний метр».
«Звичайна справа» знята у жанрі трагікомедії, що розповідає про чоловіка з «кризою середнього віку», який після звільнення з роботи вирішує змінити своє життя. У цей період герой змушений боротися з чималими труднощами на шляху до своєї мрії.
Інші герої картини також пересічні українці — лікарі, вчителі, безробітні, актори. Режисер зазначає, що його творчим задумом було «показати українцям самих себе в складних життєвих обставинах». Фільм відверто і безжально висміює сучасні українські реалії, а тонкий гумор лишень підсилює трагічність ситуації. Найважчою у фільмі, як розповів Валентин Васянович, стала сцена з лайном, «коли Лінецький пропонує переправляти лайно в Чорнобиль і робити з нього газ, який потім продавати державі, а залишки — Європі. За це Європа приймає нас в Євросоюз. Це важка сцена, вона все-таки більше алегорична, це ідея «фікс», яку важко зіграти переконливо, як важко грати будь-які атракціони».
Брати Капранови у ролі гламурних «душителів талантів». Фото з сайту vsiknygy.net.ua
Критики прихильні, слово за глядачами
«Звичайна справа» встигла побувати на конкурсі Міжнародного кінофестивалю в Тирані (Албанія) та включена до позаконкурсної програми фестивалю в Кералі (Індія). Міжнародне журі Одеського кінофестивалю оцінило стрічку як «крок до відродження українського кіно». В рамках фестивалю режисер отримав також нагороду від Міжнародної федерації кіноклубів (FICC) «Дон Кіхот».
Щодо форми стрічки, то журналісти та кінокритики проводять аналогії із фільмами Кустуріци, американськими комедіями на кшталт «Похмілля у Вегасі» чи «Американський пиріг», а кінокритик Ігор Грабович назвав її українським «Бійцівським клубом».
Нагадаємо, в український прокат стрічка вийшла 7 лютого. Саме цього дня кіносеанси розпочалися у 38 кінотеатрах Києва, Львова, Одеси, Харкова, Дніпропетровська, Івано-Франківська. Окрім обласних центрів, покази відбулися і в невеликих містах, як-от Золочів і Трускавець.
Насамкінець завважу, що назвати цей фільм шедевром не беруся, але подивитись його варто, хоча б для того, щоб порадіти паросткам нового українського кіно.
ДОСЬЄ «УК»
Валентин ВАСЯНОВИЧ заявив про себе як документаліст. Його стрічка «Старі люди» (2001) здобула перший приз за кращий документальний фільм на Міжнародному кінофестивалі в Баку (2002), а фільм «Проти сонця» (2004) — призи міжнародного журі на одному з найпрестижніших фестивалів світу в Клермон-Феррані та Гран-прі фестивалю короткого кіно в Нансі (Франція).