ПРЕЗЕНТАЦІЯ
Нині, коли наші фільми здебільшого просякнуті амбіціями їхніх авторів, проста історія, яка уславлює труд душі, на вагу золота
Лілія БОНДАРЧУК
для «Урядового кур’єра»
У січні цього року Державна телерадіокомпанія «Культура» презентувала стрічку режисера Ірини Правило «Мужицький ангел. Різдвяна історія» за мотивами оповідання Степана Васильченка — другу частину трилогії «Моє дитинство». Тим часом знімальна група (оператор Д. Дємішев, художник-аніматор О. Потьомкіна, художник С. Вутянов, виконавці головних ролей Анатолій і Лілія Сулятицькі) разом з молодим постановником відсвяткувала Різдво в селі Нижній Березів Косівського району Івано-Франківської області, де показала завершений фільм тамтешнім жителям, власне, учасникам кінопроцесу.
Актори непрофесійні, проте ідеальні
Трилогія, присвячена дитячим долям, за суттю — спроба авторки привернути увагу до тих сердечних, себто чистих (а тому щемливих) історій, які спонукають глядача замислюватися і, зрештою, дорослішати.
2011-го під час однієї з київських презентацій першої частини «Мого дитинства» — свого дебютного фільму «Кров» за оповіданням Нодара Думбадзе — режисер-дебютант Ірина Правило як епіграф використала слова грузинського письменника: «Діти і є найголовніший народ людства».
Старт був успішний: стрічку «Кров» показали і на рідних теренах, і в Грузії. На одному з переглядів вдова письменника Нанулі Думбадзе завважила, що фільм «Кров» можна дивитися в будь-якому куточку планети — всюди зрозуміють. Висока оцінка режисерської майстерності, чи не так?
Треба віддати належне Ірининому хистові влучати в лаконічну драматургію та… ідеальних виконавців. Цікаво, що актори, з якими вона працює, не професійні. Дівчина приїздить у край, де запланувала провести зйомки, і вишукує виконавців головних ролей з-поміж тамтешніх жителів.
Відвідавши минулої зими село Нижній Березів, творча група мало не одразу розпочала кастинг.
В екранізації різдвяної історії, виписаної Степаном Васильченком, у ролі Іванка та його матері режисер зняла Анатолія Сулятицького і його маму Лілію. Хлопчик справді немов народжений для кіно: його гра так само вражає, як і вельми серйозні як для семирічної дитини переконання. Коли треба було зняти епізод, де Іванко, попросивши Ісуса дати їм із мамою до вбогої куті меду й не отримавши бажаного, ображається на Бога: «Більше не піду до церкви», хлоп’я промовило: «Я не можу таке сказати…» На допомогу прийшла мати: «Анатольку, слід допомогти людям. Вони українське кіно знімають!»
Про дитячу віру і смиренне життя
«Мужицький ангел» оповідає про дитячу віру в Того, хто завжди допомагає, і про тихе, смиренне життя, сповнене чистоти. Обом фільмам трилогії властива тема колискової (режисер одразу запланувала покласти оповідання Нодара Думбадзе на мелодії колискової): якщо у «Крові» за кадром лунають гурійська нана (грузинське багатоголосся) і дудук, то в «Мужицькому ангелі» — різдвяна колискова «Спи, Ісусе, спи» у виконанні жителів сіл Дора та Нижній Березів Івано-Франківської області, Тараса Компаніченка, ансамблю «Хорея Козацька», а також церковного хору «Аскольд» і парафіян УГК церкви святого Миколая Чудотворця на Аскольдовій могилі в Києві.
Родзинкою режисерської роботи стало поєднання анімації з кінокадрами. Загальновідомо, що виробництво анімаційних картин потребує чималих коштів. Утім, режисера неабияк поважають однокашники, і, як наслідок, — плідна кооперація випускників факультету телережиcури. Режисер Іван Канівець (пост-продакшн фільму): «Ірина Правило — найталановитіша з усього нашого курсу».
Педагог Василь Вітер, художній керівник курсу телережисерів, директор Інституту екранних мистецтв університету ім. І. Карпенка-Карого, не один рік наголошує на нагальності створення банку фінансової підтримки молодих митців. Та, на жаль, реалізувати цю ідею поки що не вдалося. Без підтримки Держкіно зрушень у цій справі, вочевидь, ще чекати й чекати.
Попри чималий резонанс першої роботи І. Правило (її почасти профінансував університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого), свій другий фільм «Контора Правило» втілила в життя власним коштом.
Варто звернути увагу на те, сказати б, прем’єрне кінотло, на якому відбулися покази «Мужицького ангела». У грудні 2012-го студія Inspiration Films репрезентувала повнометражний документальний двогодинний(!) фільм режисера Олександра Балагури «Час життя об’єкта в кадрі». Позаяк на його виробництво витрачено, зокрема, й 1,5 мільйона гривень, наданих українською державою, автори охрестили її національною прем’єрою.
Створення цього безпідставно розтягнутого в часі й фактично безсюжетного «кінотовару» тривало майже три роки, тоді як фактичне виробництво, за словами продюсера Світлани Зинов’євої, вклалося в проміжок листопад — серпень 2012 року і в загальну суму 230 тисяч євро. Якби бодай десяту частину від 1,5 мільйона було надано Ірині Правило, вочевидь, різдвяна історія стала б іншою.
«Кров» покажуть в італійських кіношколах
«Мужицький ангел» ще не змагався на фестивальних майданчиках. Проте визнання режисера вже відбулося. За словами Марчелло Дзеппі, керманича Міжнародного фестивалю короткометражних фільмів у місті Монтекатіні (Італія), торік організатори 63-го фесту попросили Ірину залишити в Італії копію фільму «Кров», яку планують показувати в італійських кіношколах як зразок якісного сучасного кінематографа. Європейський глядач прийняв фільм як європейський.
Тож не дивуймося, якщо третя частина трилогії «Моє дитинство» буде, так би мовити, італійською. А щодо того, побачить її український глядач чи ні, сумнів жодних, адже режисер — це не тільки той, хто розповідає про біль власної душі, а й той, хто пробуджує інші душі. Авторові до снаги і творення кінооповіді, та її актуалізація (останню, треба сказати, виокремлює надзвичайна делікатність), і чуття сучасного, спраглого за щирою розмовою, глядача. Зрештою, хтозна, можливо, саме «Мужицький ангел» скерує українське кіно до моралі, а «Різдвяна історія» засвідчить те диво, на яке глядач так довго очікує.
З ПЕРШИХ ВУСТ
«Я собі ставлю завдання, які на момент задуму здаються нездійсненними»
Режисер
Ірина ПРАВИЛО
Після перегляду фільму «Кров» було щире здивування, що цю короткометражку створила зовсім молода дівчина. Це було настільки професійно й філігранно, що одразу згадався знаменитий грузинський кінематограф 1960—1980 років. А її другий фільм — «Мужицький ангел. Різдвяна історія» за оповіданням Степана Васильченка наче створював зовсім інший майстер.
— Ірино, ваша переддипломна робота — ігрова короткометражка теж за оповіданням Степана Васильченка «Московський гедзь», яку ви назвали «Сонет 132». Чому?
— Такою назвою мені хотілося підкреслити романтичну складову цього фільму, тому що тут історія кохання на тлі конфлікту мов — російської й української. Коли я задумувала цю роботу, мені казали: навіщо знову збурювати? Але глядачі нам вдячні, багато людей говорили: «Це моя історія. Це про мене». У центральній сцені закохані герої читають «Сонет 132» Петрарки українською, і героїня починає розуміти і красу мови, і свого коханого. Тому й така назва.
— В оповіданні Нодара Думбадзе «Кров» ідеться про 11-річного хлопчика-сироту і двох літніх людей — бабусю і дідуся, які втратили дітей — батьків цього хлопчика. Фільм передав, як ці люди йшли назустріч одне одному, і як одне без одного вже не могли жити. Як ви добирали акторів, через яких можна було б передати цю надзвичайно гуманістичну історію?
— Цей фільм підказав нам ідею кінотрилогії «Моє дитинство», тобто екранізувати три оповідання трьох авторів трьох різних країн про дітей. Фільми проекту пов’язані тим, що в усіх гратимуть непрофесійні актори. Почали із Грузії. Дідуся для картини «Кров» знайшли одразу, бо в молодості він грав у самодіяльному сільському театрі. Із хлопчиком теж пощастило. Коли ми приїхали до Грузії шукати локації для зйомок, то в селі, де жив автор оповідання Нодар Думбадзе, цей хлопчина нам зустрівся на дорозі. Коли я його побачила, то сказала: «Я знайшла головного героя!» Згодом виявилося, що це двоюрідний племінник письменника. А ось із жіночою роллю була довша історія. Спочатку затвердили іншу виконавицю, а потім випадково я побачила на фотографіях Наргізу. Вона і зіграла роль бабусі.
— Де показували картину «Кров»?
— У Грузії, там, де знімали. А на Батумському фестивалі православного кіно вона завоювала Гран-прі, на кінофестивалі «Молодість» — спеціальний диплом «За виразну кінематографічну мову».
— Другий фільм трилогії «Мужицький ангел. Різдвяна історія» зовсім інший, ніж «Кров».
— Це вже українська кіноісторія, створена за оповіданням Степана Васильченка. Цей твір став своєрідним викликом для мене, бо це історія про мужицького ангела, який стояв на небі, але його покликали гуляти мужицькі діти і він забруднив своє вбрання. А паралельно розвивається історія маленького хлопчика, який на Різдво чекає на диво й понад усе хоче дістати меду до куті. Він звертається до цього ангела, молячи його, щоб сталося диво.
Мужицький ангел фактично символізує людство, бо всі чекають на прощення. І ми, так само часом забруднені, стоїмо на колінцях і чекаємо, коли нас повернуть до вищого блаженства. І ця подвійна історія нужденного хлопчика й ангела найбільше мене зачепила ще в інституті, коли я вперше читала оповідання Васильченка.
— Впадає в око незвичний жанр стрічки: поєднання анімації та ігрового фільму. Звідки ця ідея?
— Вона продиктована самою драматургією. Довго думала, як реалізувати історію ангела, бо екранізувати такий образ фізичним способом завжди дуже небезпечно, і врешті прийшла до анімації. Так складається, що я собі ставлю завдання, які на момент задуму здаються нездійсненними. Але врешті через любов до матеріалу, над яким працюю, доводиться робити надзвичайні зусилля і досягати бажаного.
— У фільмі дивовижно красиві краєвиди. Де це знімали?
— Це теж частина задуму, оскільки трилогія грунтується й на тому, що ми знімаємо в селищах, де збереглася культура гармонійного існування духовного й фізичного життя.
— Ірино, чи є задум третього фільму?
— Остаточно оповідання ще не обрали. Але воно обов’язково повинно бути європейським. Спочатку думали про Польщу, та, прочитавши багато оповідань, не знайшла потрібного. Нині виникла ідея робити італійську історію. Можливо, з’явиться варіант ще якоїсь країни.
Галина ЦИМБАЛ
для «Урядового кур’єра»