ВЕЛЕТИ
Достеменно відомо, що наш Тарас знайомий з двома романамиЧарлза Діккенса, 200-річчя від дня народження якого сьогодні відзначає світ. Є припущення й щодо інших творів
Шевченко двічі згадував романи Діккенса у своїй творчості: йдеться про «Ніколаса Ніклбі» та «Девіда Копперфілда». В обох випадках названо навіть часописи, в яких опубліковані ці твори, — «Библиотека для чтения» та «Отечественные записки». Однак виникає спокуса спробувати виявити непрямі вказівки на обізнаність Шевченка з іншими романами Діккенса. Для цього слід накласти зведену інформацію про згадувані українським поетом твори та статті, друковані в тих чи тих числах журналів, і безпосередні згадки про часописи тощо з публікованими в них перекладами Діккенса.
Цілком міг прочитати
Так, частина роману «Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта» (у російському перекладі того часу — «Жизнь и приключения Мартина Чодзльвита») надрукована в тому ж числі «Отечественных записок», що й короткий іронічний відгук на «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки». Тобто Шевченко цілком міг його прочитати, хоч це зовсім не означає, що саме так і було. Складніше говорити про ознайомленість поета з часописом на засланні. Відомий лист Василя та Федора Лазаревських, датований орієнтовно жовтнем 1847 року, в якому згадуються раніше надіслані Шевченкові номери «Отечественных записок». Обіцянка В. Лазаревського надсилати журнал обнадійлива, вона свідчить про певну регулярність отримання згодом поетом книжок часопису протягом листопада 1847 р. — квітня 1848 р., принаймні до початку Аральської експедиції в травні 1848-го. Підкреслимо — це лише здогади.
З 54-го тому (вересень-жовтень) 1847 р. часопис починає публікувати в перекладі О. Бутакова роман «Домбі і син». Це той самий Олексій Бутаков, який у 1848-1849 рр. очолював Аральську описову експедицію за участю Шевченка.
Ф. Прийма довів, що в руки письменника потрапляли окремі номери «Отечественных записок» за 1854 р.: він звернув увагу на поклика`ння Шевченка в «Прогулке с удовольствием и не без морали» на «записки Ротчева о Калифорнии», що друкувалися в журналі у 1854 р., а в томах 92-97 якраз публікувався роман Діккенса «Холодний дім», який, таким чином, він цілком міг прочитати.
Щодо журналу «Современник», то Шевченко читав його несистематично, особливо на засланні. Так, у Щоденнику 1 липня 1857 р. він згадує одну зі статей першого номера «Современника» за 1847 р. У цьому ж числі журналу, але в окремому додатку до нього надруковано початок «Домбі і сина». Тобто Шевченко міг ознайомитися з цим романом Діккенса або в перекладі О. Бутакова в «Отечественных записках», або в перекладі славнозвісного І. Введенського в «Современнике». З огляду на популярність англійського романіста в Росії в кінці 1840-х—на початку 1850-х років широко практикувалася конкуренція за читача через паралельну публікацію різних перекладів одного й того ж роману відповідно до його виходу в Англії. Аналогічно до вже згадуваної публікації «Девіда Копперфілда» в «Отечественных записках» «Современник» протягом того ж 1851-го друкував свій переклад цього роману.
Отже, до вже відомих «Ніколаса Ніклбі» та «Девіда Копперфілда», які Шевченко точно знав, можна цілком певно додати «Домбі і сина» та «Холодний дім», з високим ступенем вірогідності — «Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта».
Чарлзу Діккенсу був власний своєрідний англійський гумор. Фото з сайту labirint.ru
У художніх творах — реалії життя
«Ніколас Ніклбі» (1838—1839) залишив тривкий слід у творчій уяві Шевченка, оскільки був йому близький порушеною серед інших проблемою освіти й виховання, до якої Шевченко-прозаїк звертався у повістях «Музыкант» (1854—1855), «Несчастный» (1855) і особливо «Близнецы» (1855). У так званій школі містера Сквірса, в якій замість навчання панували насильство, знущання та голод, діти перетворювалися на духовно скалічених істот і несли тавро своєї моральної, ба навіть фізичної неповноцінності протягом всього життя. Значна частина з них помирала ще в стінах цього «виховного закладу», що також входило в плани тих, хто віддавав сюди зазвичай не своїх, а тому зайвих дітей. Великою мірою схоже виховання й у школі містера Крікля, в якій довелося провести певний час юному Девіду Копперфілду з однойменного роману. Зрозуміло, наскільки близькими були переживання цих персонажів Шевченку, який із власного гіркого досвіду знав, що означає бути сиротою, і чого було більше в дяківській школі — різок і стусанів чи науки. В цьому романі Діккенса опис дитячих вражень займає одне з найпомітніших місць. Про своє дитинство Шевченко болісно-ностальгійно згадує в композиційно не виправданому, але такому важливому для читача нині автобіографічному вступі до «Княгини». Несправедливе фізичне покарання Девіда вітчимом суголосне з конкретним фактом дитячих років Шевченка: так само мачуха відшмагала малого Тараса за нібито крадіжку грошей у солдата, яку, що згодом з’ясувалося, насправді вчинив її власний син Степанко.
Помітна тематична схожість окремих моментів «Посмертних записок Піквікського клубу» і деяких повістей Шевченка
Тематичні аналогії спостерігаються не лише між біографією Шевченка і романами Діккенса, а й між самими літературними творами. Так, початок самостійного життя Ніколаса Ніклбі нагадує торування власного життєвого шляху автобіографічним героєм повісті «Художник», хоч сюжетні перипетії, ясна річ, абсолютно різні. Єднає обидва твори постать морально чистого, обдарованого, запального юнака, який постає перед численними випробуваннями. І якщо в Діккенса він проходить через горнило злигоднів та етичних дилем сильнішим і витривалішим (до того ж свою роль, як це часто трапляється в письменника, відіграє щасливий випадок — зустріч з одним із братів Чірібл), то в Шевченковій повісті фінал, як відомо, радше драматичний, і в цьому полягає разюча відмінність між обома творами. Водночас впадає в око спорідненість сюжетної розв’язки цього роману Діккенса, як і кількох інших, та повістей «Музыкант», «Близнецы» і «Прогулка с удовольствием и не без морали» (1855—1858): всі вони завершуються виконаними у схожій стилістичній манері ідилічними картинами щасливого шлюбу та сімейного щастя.
Цілком слушно зауважений Л. Богачевською сюжетний збіг між долею Емілі, звабленої і покинутої Стірфорсом («Девід Копперфілд»), та Паші, яку спокусив мічман (повість «Художник»). Крім того, загальновизнано, що позитивним жіночим образам Діккенса притаманні певний схематизм та непереконливість: з роману в роман переходять ті самі ідеальні дівчата, зображені ніби за одним лекалом. Так само Шевченко у своїх прозових творах часто тиражує певний тип української дівчини.
Помітна тематична схожість окремих моментів «Посмертних записок Піквікського клубу» і деяких повістей Шевченка. Так, вишукана поціновувачка «високих мистецтв» та «уславлених діячів» місіс Хантер, яка вдягала своїх 20-22-річних дочок у дитячі сукні, щоб на їхньому тлі видаватися молодшою, хоч і змальована, як і переважна більшість персонажів роману, в комічному плані, віддалено нагадує Софію Самійлівну — «заочну матір» із повісті «Музыкант», яка з цією ж метою, навпаки, відіслала дітей на хутір, аби вони не давали змоги здогадатися про її вік, — розповідач і «не подозревал, однако ж, чтобы у Софьи Самойловны были дети. Она еще так свежа».
Клуб гумору по-англійськи
Саме «Записки Піквікського клубу» започатковують у Діккенса галерею комічних типів, що стали без перебільшення безсмертними: це симпатичні, хвалькуваті, кумедні диваки, які повсякчас потрапляють у неоднозначні ситуації, протягом роману вони зазнають певної еволюції, — головно містер Піквік. Зовнішньо непривабливі, але наївно-шляхетні диваки — непоодинокі в Діккенса, назвемо лише кількох: Ньюмен Ногс («Ніколас Ніклбі»), Томас Пінч («Мартін Чезлвіт»), Тутс («Домбі і син») та шерег інших. Портретна характеристика та внутрішні якості, зокрема, Пінча дають підстави вбачати в ньому літературний прообраз чудернацького Степана Мартиновича з Шевченкової повісті «Близнецы», попри закоріненість останнього в національний грунт.
Загалом Шевченко не був схильний до моделювання відверто гумористичних або комічних характерів, у повістях він переважно прагнув замилувано відтворити окремі комічні, на його думку, риси ментальності українців, що було особливо значимо для митця в умовах чужини. Чимало сцен у нього просякнуті доброзичливою іронією та м’яким гумором, якого не зрозумів свого часу С. Аксаков, зауваживши Шевченку у відомому листі, ніби його «юмор невесел, а шутки не всегда забавны», в чому є своя рація, звісно, але часткова. Специфіка Шевченкового гумору стає зрозумілішою в зіставленні з широкою палітрою його різновидів у ранніх романах Діккенса, особливо «Піквікському клубі», всесвітньо уславленому не в останню чергу завдяки оригінальним, суто англійським жартам Сема Веллера, — між обома письменниками в цьому плані помітна разюча відмінність, все-таки для Шевченка гумор у чистому його прояві не був властивий.
Таким чином, слід дещо розширити коло Шевченкового читання за рахунок не згадуваних, але відомих йому романів Діккенса, переглянути уявлення про ступінь засвоєння Шевченком художнього досвіду англійського романіста, зокрема в моделюванні окремих другорядних персонажів прозових творів.
Олександр БОРОНЬ,
старший науковий
співробітник Інституту
літератури НАН України