Упродовж усіх років незалежності суперечності роздирають душі та уми українців. Спочатку іронічно сприймаємо запропоновані «демократичні» нововведення, а потім, відмучившись із ними, ніби прозріваємо й… знову беремося за втілення нових помилок. Ходимо десятиліттями між двома соснами і страждаємо від численних дилем: Схід — Захід, ЄС — Митний союз, НАТО — Слов’янський союз та інші, на які є однозначні, прямі відповіді.
Як подолати загальнодержавний загальмований розвиток? Адже бачимо явне ушкодження наших інтелектуальних управлінських комунікацій. Відповідь проста й звична: потрібно напрацювати державну ідеологію, говорити правду й стати врешті-решт самими собою, жити і творити для українського народу, а не лити воду на млин негідникам, підігравати тим, хто нас вважає меншовартісними, недержавниками. Згадаймо Шевченка: «Ви моголи?» — «Ні, — скажімо дружно. — Ви моголи, Тамерлана онучата голі. Ніколи не бути вам учителями українців, бо не дано вам цього, та й невігластво ваше аж випирає».
Часто, перебуваючи в трудових колективах, серед людей, односельців, у молодіжному середовищі, слухаю не дуже приємні, але точні висловлювання про російського агресора, від якого всі наші біди. Але є, на жаль, й такі, хто лицемірно вважає, що «ані нам нє врагі», хто підступно їм і подібним підтакує.
Пригадався 2008 рік. Із трепетом дивлюся телевізор: показують, як нахабно, цинічно російські війська поводяться на території Грузії. Очевидно, була команда ставитися до грузинів як до меншовартісної маси (так колись і нас учили робити російські стратеги у неспокійних регіонах та державах, ми теж служили в радянській армії). Але тут серед грузинів затерлися й росіяни. Якась жінка в об’єктив телекамери злісно вигукує: «Путін, забєрі своїх зверьонишей, мнє стидно, что в моіх жилах течєт руская кровь». Це громадянська позиція, яку тепер у Росії хіба одиниці можуть висловити вголос. Але треба звернути увагу й на таке: жінка проронила, що в неї кров «руская», а не «расійская» чи «расіянская». Адже після проголошення на початку 1990-х років російської самостійності, за висловлюванням президента РФ Бориса Єльцина, рускіє стали росіянами. «Рускіє» — це спантеличені люди, які називають себе слов’янами. Росіяни — це той конгломерат, який вирішив потоптати свою праматір?
Тим часом в Україні борці за «єдіную і нєдєлімую» й надалі крадуть на сході наші заводи, в інших куточках країни підпалюють машини, кав’ярні, готелі, заправки, склади боєприпасів, а ще безкарно вбивають наших людей, а ми, сліпці, кажемо: порушення пожежної чи техніки безпеки, дедалі більше судимо не ворогів, а тих, хто став в обороні Батьківщини.
Доки триватиме загальнодержавне захворювання, залежить від нас. Кажімо правду про стан речей та недугу держави, пропонуймо як ліки організаційну революцію у виборах, про які вже активно стали говорити і з телеекранів, і в суспільному житті.
Ми лише починаємо усвідомлювати, що таке державна загальмованість, її виникнення і коріння, що тягнеться від інерційності з пострадянського, великоімперського минулого, яке системно досі щедро підживлюють «добрі» сусіди та маловірні від п’ятої колони. Тож до майбутніх виборів треба добре підготуватися, щоб обрати тих, хто справді житиме Україною, працюватиме-таки передусім для розвою власної держави, а не кишені.
Богдан АНДРУШКІВ,
завідувач кафедри,
професор Тернопільського національного
технічного університету імені Івана Пулюя,
письменник,
для «Урядового кур’єра»