ТОЧКА ЗОРУ
Дивитися або споглядати: кожен обирає для себе сам
Знаю одну людину, яка три роки тому рішуче змінила своє життя: одужавши після реальної загрози від «хвороби віку» і важкої операції, викинула… телевізор. Сусід по купе в швидкісному потязі «Київ—Харків» зізнався, що розлучається з дружиною, яка безперервно дивиться в один з трьох встановлених удома телеекранів. Знайомий таксист, серйозно захопившись українською історією, недавно подарував свою недешеву «плазму» сусідам-пенсіонерам.
Такі, важко зрозумілі для багатьох кроки певний час ще викликали подив у їхніх знайомих: мовляв, як це сьогодні можна жити без «телеящика»? А й справді — як?
Хіба легко відмовитися від того, що зі світанку й до пізньої ночі хтось навчає тебе варити борщ і співати на майдані, лякає спотвореними від політнепримиренності обличчями «вічних» депутатів, привселюдно копирсається в брудній білизні поп-зірок і через запітнілі «Вікна» підглядає за особистим життям чужої сім’ї?
Або враз позбавитися від «чорного адреналіну», відмовившись від новин деяких каналів, які наш колега Андрій Чирва небезпідставно назвав «жахіттями на ніч» («Урядовий кур’єр», №22 від 4 лютого 2012 року).
Та й чи можливо повноцінно існувати — радіти сонцю, розпочати вивчення італійської чи іспанської мов, захоплюватися музикою або живописом, читати і обговорювати з друзями старі й нові книжки, подорожувати рідною землею та заморськими краями, відвідувати спортивний майданчик чи басейн — без чужої інтерпретації подій та явищ сьогодення, відомих і невідомих історичних фактів, нав’язливих, хоч далеко не завжди професійних коментарів щодо виховання, лікування, оздоровлення тощо? Виявляється, можна, і так живуть, працюють, розвивають свої фізичні і творчі здібності тисячі громадян.
Жартома чи серйозно, колего?! Фото Володимира ЗАЇКИ
Зупинися й озирнися
Коли я бачу важку, як артилерія років Другої світової, зовнішню рекламу котрогось із телешоу на кшталт: «Дивись! Нам тут жити»(?), то хочеться відповісти авторам: «Замість того щоб втупитися у ваше шоу, краще вийду на одну зі столичних вулиць, забреду до саду чи парку й озирнуся довкола. Упевнена, що побачу і, відповідно, зрозумію значно більше, та й висновки про порядки в нашому місті й доцільність дій місцевої влади зроблю самостійні, а не підказані з екрана».
Та скорше, вони не збігатимуться з висновками телеведучої — жвавої дамочки з модною зачіскою та занадто яскравим макіяжем: навряд чи з її студії видно руде поіржавіле листя каштанів, розбиту ущент тротуарну плитку під ногами, знівечені Дніпрові береги. Тому вона, споживаючи вже чужу інформацію з інших комунікаційних джерел, пропонує нам, довірливим глядачам, уже навіть не горезвісний «секонд хенд», а «рибу» третьої свіжості. І не за так, а за чималі гроші.
Можливо, й ви помітили, що останніми роками телепубліку, яка примостилася по другий бік екрана, стали нав’язливо вчити… сміятися. Жартуни різного штибу, здебільшого самодіяльного, не відшліфованого вишами таланту, вдаючись до різних вигадок, нерідко просто брутальних, уже навіть не сміються, а заходяться реготом у різноманітних низькоінтелектуальних телешоу. З якого дива? — запитаєте. Відповідь проста, як ясний день: за гроші. І доки вони кривляються з екрана, паплюжать мову, лихословлять, виходячи за межі звичайної пристойності, їхні статки вже наближаються до заробітків банкірів та інших вітчизняних олігархів. Отож виходить, що навіть безпричинний сміх — не така вже й дурничка.
Неважко знайти відповідь і ще на одне запитання: «Чому з ранку до ночі на телеекрані ті самі обличчя, які самі себе називають зірками?»
Певна річ, знову-таки, за гроші, які вони отримують за те, що піднімаються на телеолімп і старіють на ньому, одружуються десятки разів і розлучаються, поводяться зухвало і зневажливо, хизуються захмарними статками, одягом от кутюр і численними пластичними операціями виключно завдячуючи нашим нескінченним телепосиденькам, бо це ми з вами днями, роками, десятиліттями не відриваємося від телевізора! І коштів цих їм вистачає на вілли, літаки і яхти…
Дедалі більше людей починають розуміти: їхнє півжиття, проведене на канапі перед «телеящиком», нерідко на шкоду власному здоров’ю, сім’ї, своєму духовному розвиткові і суспільному визнанню, навчанню та розширенню світогляду, відмови од близьких і далеких мандрів часто-густо пройшло намарне.
Телезірки тим часом не лише, як мовиться, застрягли в наших зубах, а й стали володарями захмарних статків. Чи не завелика ціна для перших і подекуди сумнівна слава для других?
Бідні заможним не товариші
Схоже, світ дедалі більше починає відкривати для себе цю неспростовну істину. Приміром, жителів маленької Ірландії до відторгнення від телеманії останніми роками підштовхнула фінансова криза. Вони почали масово відмовлятися від ліцензії на послуги телебачення, ціна якої 160 євро.
Тамтешня влада, на догоду власникам телекомпаній вирішила узаконити перевірку таких «відказників» і дозволити контролерам навіть проникати у приватні квартири, зазирати до шаф у пошуках телевізора, ліцензія на який скасована. А також суворо штрафувати тих, хто ховає телеприймачі і водночас, напевне, таємно зазирає до нього.
Після цього в демократичній Ірландії розгорнулася широка дискусія, в якій більшість громадян, котрих зачепили фінансові обмеження на зарплати і соціальні виплати, звинуватили свій уряд в потуранні інтересам власників телекомпаній та зірок, які навіть у важкі кризові часи заробили торік щонайменше півмільйона, відкрито хизуються цим у той час, як більшість людей украй збідніли.
В результаті ірландці глибше замислилися над проблемою залежності людини від нав’язливої комунікації і тим, хто стоїть за цим.
Виявляється, не так просто позбутися «теленашийника» і в нас. Перше, що запитає вас оператор, якого ви попередите про своє бажання відключитися від мережі, — «Чи є у вас вдома телевізор?..».