Банкірша, з якою ми розмовляли, щойно познайомившись, здавалося, дотримувалася стилю сучасних авторитарних бізнес-леді. Та коли розговорилася і поринула у спогади, її голос став м’яким, навіть розчуленим. Відчувалося, що їй самій приємні ті далекі моменти її життя. Перейшовши на поліську говірку, вона розповідала про те, як зростала у простій родині, як після уроків топила грубку, варила їжу, сапала на городі. Закінчивши школу із золотою медаллю, поїхала вступати до вишу в Одесу. Велике красиве місто настільки вразило дівчину з «глибинки», що вона забула про все на світі, в тому числі й про міський транспорт — так і прошкувала з вокзалу й до навчального закладу пішки, захоплено роздивляючись усе навколо і тягнучи в руках важку валізу з підручниками.
Незабутні студентські роки, кохання, одруження, перша робота… Новий рік, який зустріли з чоловіком нарізно: вона готувала річний звіт і до півночі шукала загублену копійку… Просування кар’єрними сходинками…Розмова «по душах» з дорослою вже донькою…
Одне слово, фактаж був шикарний. Дуже хотілося написати про людину, котра стала успішною завдяки своєму розуму, своїй наполегливості і життєвій мудрості.
Рядки лягали на папір легко й невимушено. Навіть там, де йшлося про сучасні банківські новації, труднощів не було: все робиться для зручності клієнтів, що тут незрозумілого?
Грім ударив із абсолютно несподіваного боку: молода амбітна керівниця прес-служби банку, спілкуючись виключно по-російськи, безапеляційно заявила, що матеріал їй не подобається, оскільки написаний… селянською мовою. Хіба можна, мовляв, писати про солідну, вишукану даму при високій посаді, вживаючи такі слова, як «грубка», «сапка» і тому подібне?
— Але ж вона сама це розповідала, це, зрештою, її життя, якого не викреслити…
— Нєт, еті слова нужно вибросіть!
Довелося викинути — аркуші з текстом до сміттєвої корзини. Найшла, як мовиться, коса на камінь, адже поступатися мені не хотілося.
…Та, вже можна сказати давня, історія залишила по собі ледь відчутне прикре відлуння. А пригадалася кілька днів тому у відрядженні, в ході якого довелося побувати в звичайному сільському дитсадку. А там у куточку народних звичаїв — і справжній, виплетений з лози перелаз, і соняхи, і глечики, і горщики, і тарелі, і рушники, і рогачі, і кочерга, і ряднина… «Скільки «сільських» слів одразу!» — подумалося.
Хочеться вірити, що діти, котрі, мов бджілки, снували довкола, виростуть і візьмуть їх із собою в далекі світи. Адже змалечку вчаться, що цуратися своєї малої батьківщини — не гідно. А дорослі, котрі про це забувають, — обов’язково рано чи пізно наступлять на граблі, що приводять до тями…