Його хоронили без відспівування, вінків і слізних промов. Звісно, й без домовини. Може, защеміло комусь, чиє дитинство розквітало в його затишних обіймах, але у небуття маленький хутір Козин Прилуцького району, що на Чернігівщині, відійшов на самоті.
У свій час він був селищем неподалік цегельного заводу, опісля — сільцем на десяток дворів, згодом і до хутора докотився. Аж моторошно стає: таке відчуття, ніби ця розповідь про людину, яка спочатку була міцна й гожа, а на схилі літ занедужала… Померла остання жителька населеного пункту, а з нею — і він сам. Тільки й лишилося — на рівні області прийняти бюрократичне рішення про виключення Козина з облікових даних.
Коли думаєш про села, які за останні кільканадцять років зникли з карти країни, чомусь уявляю поле з табличками над невеликими горбиками: «Козин. 1600—2012 рр.», «Круглолугівка. 1767—2009 рр.», «Зелений Гай. 1836—2001рр.»… Будуть там Волошине і Ромашки, Малинове і Молочне, Вітрове і Виноградне, Лісне і Житниківка, Зоряне і Червоне — з Полтавщини й Черкащини, Харківщини й Херсонщини, Сумщини й Чернігівщини… Десятки сіл, селищ, хуторів не витримали конкуренції з містом і часом. Вірними своїм домівкам лишилися хіба що їх жителі, які лежать під хрестами.
Зникають не лише села, а й цілий пласт історії, пов’язаний з кожним із них. Адже допитливе онуча вже не поцікавиться у бабусі, чому їхнє село зветься Кросна, Жорняки чи Таборище. І не почує розповіді про домоткане полотно чи про прадіда, який перетирав зерно спеціально обробленими каменями, або легенду про укріплений табір і його жителів. А ще кожне сільце мало не лише своє слівце, а й своє екологічно чисте сальце і м’ясце, розкішну садовину й городину. Якби півстоліття тому сказали в нині неіснуючих Кобзарях чи Криничках, що нащадки орачів, сівачів і городників їстимуть китайські огірки чи польські яблука або свинину — їй-бо, затюкали б!
Усе свідоме життя терпіти не можу вислів, що село час підняти з колін. Та не на колінах воно, а на ногах: від світанку до ночі. Клопочеться, допоки живий хоч один житель. А ось допомагати селу треба, це безсумнівно. Що треба для його розквіту, зрозуміло без наукових дисертацій. Це видно по тих населених пунктах, які у цей непростий час живуть досить непогано: розвинута інфраструктура, робота з добрим заробітком, житло для молодих спеціалістів. А ще те, що буде актуальним завжди: можливість реалізувати вироблену продукцію за ціною, що не тільки відповідатиме витратам, а ще й даватиме свіжу копійку.
Коли чую скаргу, що в якомусь селі вкрай потрібний дитсадок, цей факт не тільки обурює, а й обнадіює: народжується малеча, значить село живе. Буваючи у відрядженнях в районах області, шукаю прикмети, які вказують на позитив: не розвалені, а заповнені худобою корівники й телятники, біля яких подекуди ще й клумби з чорнобривцями квітують, дорога до траси і хвацький автобусик, який підхоплює пасажирів на зупинці, усміхнені бабці повертаються з медпункту, несучи ліки, школярі галасливою юрбою йдуть до фермера моркву вибирати — заробляти собі кошти на екскурсію чи на новорічне свято, жодного випивохи під магазином, бо керівник господарства цього не любить і вижене з роботи, оголошення під будинком культури про святковий концерт і дискотеку…
Поза сумнівом, село відродять не фанати й не ентузіасти, а господарники, які живуть для себе і людей. Їхні сини й доньки не шукають щастя за тридев’ять земель. І правнуки не шукатимуть. Шкода лишень, що не вистачає хазяйновитих рук. Тож і відходять у свій не відомий для нас ірій маленькі занедбані села. До них повертаються хіба що птахи навесні, та й ті лякаються тиші…