ПОДВИГ
Ще у
ХІХ сторіччі лісовод-самоук Віктор
Скаржинський
перетворив посушливі степи півдня України на маленьку Швейцарію
…По дзеркальному плесу річки, обабіч якої схилили своє гілля дерева, пливуть човни. На веслах — красені-офіцери, поруч них — юні панянки в білосніжних сукнях весело обговорюють паризькі моди і найближчі бали. Несподівано річка йде під землю — це відкрили шлюз, і подорож наших героїв триває вже у підземному гроті. Панянки верещать, кавалери затамували подих. Але вода знову піднімає всіх вгору. Прогулянка завершується. Пари виходять на освітлену сонцем галявину, де всіх чекають танці та частування.
У XIX столітті такі сценки з дворянського життя можна було спостерігати в парку під назвою «Лабіринт». Розташовувався він в Херсонській губернії, у нинішньому Вознесенському районі Миколаївської області. Творець цієї унікальної оази посеред посушливого степу — Віктор Скаржинський.
У червні 1872 року йому відкрито пам’ятник в Одеському міському саду. На постаменті — фамільний герб і напис: «Віктору Петровичу Скаржинському, тому, хто розвів в спекотних степах Херсонської губернії 400 десятин лісу хвойної та листяної порід від садівників-любителів». Нині вже достеменно відомо, що саме він першим на півдні Новоросійського краю посадив ліс, «навчив» українські степи давати добрий урожай, зробив Причорномор’я світовим хліботорговельним центром.
Прийшов, побачив, створив
Віктор був другим сином генерала Петра Скаржинського, який відзначився при взятті Очакова й отримав поранення в бою з турками на Кінбурнській косі. В нагороду за військову доблесть землі на нинішньому півдні України йому подарувала Катерина ІІ. Генерал маєтком не займався, вважаючи за краще жити в Санкт-Петербурзі. А молодший син, відвідавши ці місця, полюбив їх на все життя — Віктор успадкував від батька територію від Мигії (Первомайський район Миколаївської області) до Маложенівки (Єланецький район).
Збереглася легенда про перші відвідини Віктором Петровичем батьківських угідь, коли тут тільки вітер гуляв та трава росла заввишки з людину. З козаками-поселенцями розбив табір. Але вітер і пилова буря змели їх за ніч. Удруге побудували мазанки, і їх зруйнував сильний ураган. Тільки після того, як посадили в цих місцях ліс, укріпили береги річок, вистояло поселення. А назвали село Трикрати на пам’ять про триразову спробу першопоселенців.
Тож головною справою життя для Віктора Петровича стало лісорозведення й удосконалення всіх галузей сільського господарства у своєму маєтку. Урочище «Лабіринт»— справді унікальне заповідне місце, що збереглося до цих пір. Розпланував його Скаржинський за власними проектами. Ліс посаджений у формі лабіринту, у вигляді двох літер «Г». Найбільш визначна пам’ятка парку — 150-річні дуби заввишки 30 м і до метра завширшки. Сьогодні їх 154, кожен узятий на облік, пронумерований і охороняється як пам’ятка природи.
Доторкнувшись до дуба-велетня, відчуваєш надзвичайну енергетику, особливу ауру. Зелений красень наче заряджає тебе спокоєм і умиротворенням; мовляв, «залиш суєту, мені й не таке довелося побачити». Кажуть, справжній ліс — це коли голову закинеш, щоб побачити верхівку дерева, — і шапка падає. Так-от, у «Лабіринті» ліс справжній. Окрім дубів, є тут і інші дерева, часом екзотичні, завезені сюди із заморських держав.
Парк в 60 гектарів — це не тільки ліс. Звивисті береги річки Арбузинки Скаржинський зміцнив гранітом. Тому водойма зберегла рівне, незамулене дно. Штучні дамби, шлюзи, рукотворні ставки, озера, водоспади, традиційний місток закоханих, алейки і галявини збереглися донині.
«Куди там уманській Софіївці до нашого «Лабіринту!» — цю фразу чула не раз, спілкуючись з місцевими жителями й фахівцями лісового господарства. Граф Потоцький, коли створював свій парк, розповідають, особисто приїжджав до Скаржинського набиратися досвіду. «Лабіринт» справді багатий природними пам’ятками, які збереглися в первозданному вигляді. Однак він має тільки статус частини національного парку «Бузький Гард». Тож ніхто не переймається його популяризацією, не відновлює.
«Мого кохання на двох вистачить»
А ось історія, яка ріднить Софіївку і Трикратський парк, їхніх господарів поляків Потоцького та Скаржинського. Це повість про любов. Відомо про романтичний трикутник у роді Скаржинських. У матері Віктора Петровича була прегарна племінниця, сирота, дочка посла — Наталка. Так сталося, що дівчина закохалася в старшого брата Миколу. А Віктор — в Наталку. Причому на все життя.
Під час війни 1812 року Микола загинув. Натомість Віктор Скаржинський повернувся на батьківщину з нагородами. Йому пропонували державну службу, але він відмовився. У Трикратах досі вважають, що основним мотивом цього була Наталія. Смерть Миколи так вразила дівчину, що вона навіть вирішила піти в монастир. Але захворівши, купила будиночок в Одесі. А Віктор Скаржинський на честь своєї коханої саджав ліси, прорубував річки і вмовляв жінку повернутися до Трикрат.
Наталя таки вийшла заміж за Віктора Петровича. Але так і не змогла покохати його. Її холодність помічали всі. Адже в маєток приїжджала неймовірна кількість гостей: від царського роду до простих лісників і селян. На їхні докори Віктор Петрович відповідав: «Моя любов така велика, що її вистачить на двох». Мабуть, так і було.
А коли його життєвий шлях закінчувався, Наталя довго стояла на колінах перед умираючим чоловіком і просила пробачення за те, що не оцінила його великої любові, його уваги і теплоти, які він дарував все життя тільки їй. Цю історію підняла із забуття миколаївська письменниця, краєзнавець Світлана Бойчук.
Чому забули про Скаржинського?
Нині із забуття доводиться підіймати і саме ім’я Скаржинського, і його заслуги перед цими землями. Свого часу було зруйновано фамільний склеп родини Скаржинських. Тільки торік завдяки зусиллям краєзнавчої громади на чолі з відомим миколаївським благодійником Михайлом Кондратьєвим на місці склепу встановили пам’ятний знак. У селі Трикрати 2011-й — рік 150-річчя смерті лісовода — оголосили Роком Скаржинського.
Чому забули про Скаржинського, а в 30-ті роки ХХ століття навіть зруйнували пам’ятник йому в Одесі? Відповідь проста: не могли, на думку ідеологів соціалізму, заслуги щодо розведення лісів на півдні України, ідеї створення лісозахисних смуг належати поміщику, «експлуататору селянства», дворянину, офіцерові царської армії. Тим більше, що на той час активно впроваджувався «Сталінський план перетворення природи». Героєм лісорозведення міг бути тільки вождь народів.
Тим часом необхідною умовою для успішного лісорозведення, вважав лісовод Скаржинський, є глибока оранка грунту. Особливо тут, на величезних гранітах знаменитого Українського кристалічного щита. Багаторічний досвід лісонасадження підказував: слід надавати перевагу швидкорослим породам дерев і чагарників, змішувати посадки з рослинами різних кореневих особливостей. Важливо враховувати і породи, які віддають перевагу різним ∂рунтам та умовам.
Довелось почути заповітну мрію колишнього голови лісгоспу Юрія Крета: «Уявіть, як було б добре, якби цю колиску паркового мистецтва облагородити. Уздовж алей — самшитова огорожа, лавочки дерев’яні для відпочинку. Відремонтувати місток, почистити річку, запустити туди лебедів. Човники хай би плавали. Тоді приїжджали б сюди туристи, діти приходили б на екскурсії. Треба, щоб таке багатство було поділено між усіма, хто любить природу».
Лісову спадщину предків зберегти конче потрібно. Для степової Миколаївщини ліс — особлива цінність і велике благо. Він надійний заслін вітрам-суховіям, а отже, зберігач ріллі. Серед степового роздолля і літньої спеки це острівець особливого мікроклімату, що приваблює птахів, звірів, людей. Зрештою, ліс — це просто неповторна краса і насолода.
В одній зі своїх робіт Віктор Петрович Скаржинський писав: «Я ріс в колисці степовій ще тоді, коли гасали у наших краях загони запорожців і нишпорила татарва. Виріс і постарілий в степу, я знав усі його невичерпні скарби. Розумів, що степу не вистачає тільки лісу і води, щоб назвати його благословенним краєм. Але я вірю в золоте майбутнє степу. І ліси покриють його, і проб’ються з глибини чисті прохолодні джерела». Історія довела: вірити варто.