75-РІЧЧЯ ВИГОЛОШЕННЯ ВИРОКУ У СПРАВІ 59
ПАМ’ЯТЬ. Радянські ідеологи доклали титанічних зусиль до розпалювання взаємної неприязні між поляками й українцями. Вони апелювали до періоду визвольної боротьби під проводом Хмельницького і спровокованого не без активної участі більшовицьких агентів міжнаціонального протистояння у вже новіші часи, кривавим апогеєм чого стала волинська різанина 1943 року.
Однак навіть побіжний аналіз засвідчує, що антиукраїнські утиски за «панської Польщі» не йдуть у жодне порівняння із нещадним сталінським терором. Красномовне підтвердження цього — так званий процес 59 у Львові, коли впродовж чотирьох днів у закритому судовому засіданні розглянули справи 59 студентів і навіть неповнолітніх школярів-старшокласників, звинувачених у належності до українських націоналістичних організацій.
Найімовірніше, це судилище мало стати показовим, щоб залякати західноукраїнське студентство, серед якого, на відміну від пропущених крізь сито конкурсних комісій вихованців радянських вишів, тоді ще не бракувало «підозрілих елементів». Тим більше, що «компетентні органи» вже мали багатий досвід організації судів, на яких навіть знані академіки і професори зі сцени перетвореного на залу засідань театру, як у справі Спілки визволення України, привселюдно визнавали провини, яких не існувало, і розкаювались у своїх «злочинах».
Натомість у Львові навіть наймолодша підсудна — 15-річна Марійка Наконечна у відповідь на запитання, чи вбила б вона «батька Сталіна», якби мала змогу, відповіла «так». Не менш гідно поводилася більшість молодих патріотів, серед яких було 22 дівчини. У результаті із 59 звинувачених 41 засудили до найвищої міри покарання — розстрілу. Деякий гуманізм «по-радянськи» виявили тільки до дівчат, лише половині з яких винесли смертні вироки.
Натомість на майже ідентичному процесі у ще «панській Польщі», що відбувався з 22 по 26 травня 1939 року в Рівному над 22 членами ОУН, жодного з них не засудили до страти. Суд обмежився покараннями від смішних за сталінськими мірками 1,5 року ув’язнення до максимальних 13 — для Ярослава Старуха як рецидивіста, що перебував у польському концтаборі для політв’язнів Береза Картузька.
Навіть на Варшавському процесі 1935—1936 років, де розглядали справу 12 звинувачених в організації вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Перацького, винесли лише три смертні вироки, згодом замінені на довічне ув’язнення.
Загалом у Польщі з 1922-го по 1938 рік стратили лише семеро українців, які були членами націоналістичних організацій. І не за їхні політичні переконання, а за безпосередню участь у вбивствах найодіозніших представників польської влади, які проводили політику полонізації на західноукраїнських землях.
Радянські «визволителі» перевершили жорстокістю гітлерівців, за неповні два роки депортувавши з окупованих територій до Сибіру 550 тисяч осіб. Лише за один судовий процес вони спромоглися приректи на смерть більше патріотів, ніж «білополяки», як офіційно іменували владу сусідньої країни у Радянському Союзі, за весь час свого володарювання. Отож за вказівкою згори кровожерливість суду у Львові обмежили затвердженням колегією Верховного суду СРСР лише 19 смертних вироків, виконаних навесні 1941 року.
Долі решти засуджених склались по-різному. 19-річній сестрі Романа Шухевича Ользі, якій через брак доказів «злочинної діяльності» в підсумку відміряли лише 5 років позбавлення волі, навіть після загальної амністії 1953-го заборонили повернутися в Україну. Натомість помилуваним смертникам, яких 21 червня 1941 року відправили для відбування покарання вглиб країни, вже 5 липня вдалося дивом вирватися з пересильної тюрми у Бердичеві, коли місто почали бомбардувати німецькі літаки, і повернутися до рідного Львова.
Більшість із них склали голови в боротьбі за незалежність України. Засуджену радянським судом до страти на процесі 59 десятикласницю львівської школи №5 Наталю Винників на початку 1942 року розстріляли гітлерівські окупанти у сумнозвісному Бабиному Яру, а не набагато старша за неї Олена Столяр загинула від рук гестапівців у листопаді 1942-го, найвищою ціною довівши свою відданість національній ідеї.
155-РІЧЧЯ ЗАВЕРШЕННЯ ВИДАННЯ «БУКВАРЬ ЮЖНОРУССКІЙ»
Тарасова дорога до великого діла
ПРИКЛАД. В останні місяці земного життя Тарас Шевченко уклав і власним коштом видав «Буквар южнорусскій» для початкових шкіл в Україні, дозвіл на створення яких дав ще один наш земляк — тодішній міністр народної освіти Євграф Ковалевський.
У листах до друзів, яким Кобзар розсилав свій Буквар для подальшого поширення, Тарас писав: «Якби Бог поміг оце мале діло зробить, то велике само б зробилося». На відміну від багатьох нинішніх політиків, наш пророк чітко усвідомлював важливість і значущість рідної мови, без якої нема і не може бути України.
.jpg)
115-РІЧЧЯ ПРИМУСОВОГО ВІДПРАВЛЕННЯ 183 СТУДЕНТІВ У СОЛДАТИ
Еволюція покарань армією
ПАРАЛЕЛІ. На відміну від Миколи І, ім’я якого в українців насамперед асоціюється з десятирічним засланням Шевченка у солдати, канонізований Московською церквою Микола ІІ перетворив цей метод боротьби з вільнодумством із разової акції на постійно діючу систему. Першими жертвами «височайше» затверджених 29 липня 1899 року тимчасових правил про відбування військової повинності вихованцями вищих навчальних закладів, відрахованими з них за вчинення масових безладів, стали 183 студенти Київського університету.
.jpg)
Причиною заворушень, що невдовзі набули всеімперського масштабу, стала спроба властей зам’яти справу проти двох «білопідкладників» (так називали у студентському середовищі однокурсників-мажорів за їхні білосніжні шовкові підкладки обов’язкових для всіх формених шинелей), звинувачених у груповому згвалтуванні дівчини. Вважаючи ганьбою для себе навчатися поруч зі злочинцями, які уникли покарання лише завдяки грошам і зв’язкам, студенти порушили питання про невідповідність одного із професорів його посаді.
Відповіддю університетського керівництва стали репресії проти найактивніших студентів, а коли 7 грудня 1900 року розгнівана молодь зібралася в актовій залі вишу на сходку, будівлю оточили війська. У результаті ретельно проведеного дізнання вже 11 січня (за старим стилем) 1901 року 183 юнаки на підставі височайше затверджених правил примусово відправили до армії. Винятку не зробили навіть для фізично не придатних до військової служби, адже Микола ІІ заздалегідь обумовив, що таких «зараховують на посади нестройові».
Однак тріумф переможців був недовгим, бо вже навесні Російську імперію охопили масові студентські акції протесту, що стали особливо багатолюдними у Харкові, Одесі, Ризі, Москві, Петербурзі. Понад 15-тисячна демонстрація киян пройшла 11 березня 1901 року Хрещатиком під червоними прапорами, співаючи «Марсельєзу». Тоді ще маловідомий Ленін змушений був констатувати, що студентство та свідома частина суспільства піднялися на боротьбу проти сваволі самодержавства «без керівництва і участі соціал-демократів».
Саме масштабність і одностайність протестів призвела до того, що у царській та згодом у радянській імперіях студентів у мирний час перестали відправляти у солдати. Єдиним винятком став період з 1983-го по 1989 рік. Тоді комуністичний режим, що агонізував, як і путінська Росія нині, опинився у міжнародній ізоляції через воєнну авантюру в Афганістані та загибель 269 людей у збитому червонозоряним винищувачем південнокорейському пасажирському авіалайнері.
У результаті більшість технічних вишів та фізмати найпрестижніших університетів фактично залишились без студентів, відправлених у солдати. Це завдало шкоди і конаючому СРСР, і майбутнім фахівцям, яким після двох років армійської служби довелося фактично наново освоювати вищу математику та інші науки.
Не меншим марнотратством та знущанням із здорового глузду була звична радянська практика, коли студентам надавали відстрочку до закінчення навчання, щоб потім випускників вишів, де не було військових кафедр, відправляти до армії як рядових бійців. Саме ігнорування елементарного економічного прагматизму і нерозуміння того, що в сучасному світі знання — не менша цінність для армії, ніж фізична сила її воїнів, стали однією із причин, що занапастили радянську імперію.
1790-РІЧЧЯ ЗАГИБЕЛІ ТАТІАНИ РИМСЬКОЇ
Російське свято українських спудеїв
СИМВОЛ. Незбагненним чином Тетянин день, який з 2005 року указом президента Путіна офіційно проголошено Днем російського студентства, стали відзначати в Україні. Насправді ця дата пов’язана з історією Московського університету, розпорядження про створення якого підписано саме 12 січня (за старим стилем) 1755 року, що збіглося із днем вшанування пам’яті святої мучениці Татіани Римської, страченої язичниками у 226 році.
Згідно із загальними правилами переведення дат з юліанського на григоріанське літочислення, Московський університет насправді засновано 23, а не 25 січня. До речі, на час його відкриття вже давно діяли Львівський університет (набув цього статусу з 20 січня 1661 року), Києво-Могилянська академія (1659) та один із найстаріших у Східній Європі Острозький колегіум (1576).
Не варто також забувати, що, крім визнаного лише Росією свята тамтешніх спудеїв, є ще Міжнародний день студентів. Його відзначення започаткував ще 1946 року Всесвітній конгрес студентів у пам’ять про загиблих 17 листопада 1939 року в Празі учасників молодіжної демонстрації, розстріляної гітлерівськими окупантами.
Отож чи варто нам вслід за росіянами святкувати чужі для України і українців свята — вирішувати кожному з нас, не забуваючи, що у жертви агресії й агресора — кардинально різні погляди на одні й ті самі факти історії.
Матеріали підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)