«Радій, карасику!» хотілось вигукнути. Та, як з’ясувалося, йому немає причин весело хвостом крутити. В одну мить усе це зрозумів відставний механізатор дід Микола, хоч навіть думки не мав вдаватися до якихось там узагальнень чи філософських роздумів. Просто після численних домашніх думок вирішив на свято дати душі й тілу перепочинок. А що може бути краще, ніж риболовля! Щоб вдалою була, років із сорок він заготовляв черв’яків в оборі колгоспної ферми. І хоч корів уже давним-давно там немає, а черв’ячки множаться, бо ∂рунт добре удобрений і прілою соломкою прикритий.

От, крекчучи, й пішов туди дід.

— Стій! — перегородив шлях на вході дебелий охоронець. — Приватна територія, стороннім вхід заборонено.

— Який я сторонній, усе життя тут товчуся.

— Знати нічого не знаю. Відійди, а то собаку нацькую…

Дід і так, і сяк. Мовляв, мені тільки черв’ячки для рибки треба.

— Діду, йди геть! — гримнув охоронець. — Черв’яки тобі уже не треба: ставок загородили колючим дротом, таких, як ти, туди не пускають.

Ображений, принижений дід пішов подивитись на ставок. Справді, до нього не підступитись. Як концтабір, його обперізувала огорожа з колючого дроту. За ним бігали величезні вовкодави.

— Людоньки, що ж це діється! — вигукнув старий. — І земля тепер не моя, і вода чужа. А я ж тут усе життя пропрацював. Батьки-прадіди — теж. Кому ж усе це тепер належить?

— Діду, не дражніть собак, — почув із-за колючки. — Йдіть геть.

Ні, не радітиме карась, що відставний колгоспний механізатор не приніс йому черв’ячка. Риба хоч і у воді, теж за колючим дротом почувається. А дід Микола черв’яка дощового, який забезпечує життя землі, порівняв із черв’яком — чоловіком, що приватизував колгоспну ферму, громадський став і гробить тепер віру в усе святе. Саме через таких черв’яків гине село, його традиції. Тепер на березі ставка, за колючим дротом, «відриваються» такі самі черв’яки, що розвелись на краденому добрі. Вони сповзаються під вечір до води на чергове гульбище. П’яними криками, шаленими децибелами «бум-бум», які називають музикою, нові господарі життя глушать все і всіх. Тепер їм належить довкілля — від черв’яків до води. Зайвими стали тільки люди, які творили красу земну. Тож згорбився старий механізатор, затулив вуха долонями, аби не оглухнути, та й пошкандибав додому. Закінчилось для нього все. Навіть право викопати дощового черв’яка. Скаламутивши воду, рибу тепер ловлять інші.