Не стало Дмитра Михайловича Гнатюка… Ці слова мого старшого товариша народного артиста співака Анатолія Мокренка, що пролунали в мобільній слухавці, наче зависли посеред телефонного простору. І хоч зрозумів про непоправну втрату, єство не сприймало новини: попри поважний вік і хворобу, які останнім часом обсіли Дмитра Михайловича, швидкоплинність життя, інші невблаганні чинники…
Як же так? Наче зовсім недавно бачилися в Києві, на фестивалі «Боромля» у Тростянці, говорили по телефону — Дмитро Михайлович бадьорився з усіх сил, навіть жартував..jpg)
І раптом…
«На жаль, на превеликий жаль, — важко зітхнув Анатолій Юрійович, а по хвильці додав: — Закінчилася велика епоха великого таланту. Тільки тепер почнемо усвідомлювати, ким був для України і світу Дмитро Гнатюк».
Слухав мудрого і світлого душею земляка, а подумки повертався до тих благодатних днів і годин, коли доля подарувала зустрічі із Дмитром Гнатюком. І наче знову зазвучав його неповторний оксамитовий баритон у телефонній трубці: «Ви з «Урядового кур’єра»? Інтерв’ю? Звісно, приходьте, чекаю на вході до консерваторії».
Швиденько підхопив пакет із заздалегідь заготовленими червонобокими яблуками зі слобожанського саду і вишневою наливкою: якось незручно з порожніми руками — все домашнє…
Ще здалеку помітив на вході кремезну постать. Дмитро Михайлович стояв у плащі темно-зеленого кольору, картузі (надворі — золотий листопад) — величний, піднесений, натхненний (мимохіть подумалося: як на сцені перед глядачами). Привітався зі мною безпосередньо і щиро, мов знайомі з давніх-давен, а не вперше зустрілися. І відразу до чергової: «Це мій гість із газети, на півгодини». Повернувшись, перепитав: «Вистачить часу?» А за якусь секунду-другу сягнистим кроком поспішив широким коридором, перепросивши, що робочий кабінет віддав студентам для репетиції, тож розмовляти доведеться в якомусь іншому.
Зазирнули до першої кімнати — гурт скрипалів, другої — дует виводить пісню, третьої — також студенти...
«Згадав: є місце, де ніхто не заважатиме», — Дмитро Михайлович аж посвітлів. І швиденько попрямував до роздягальні у вестибюлі, а звідти до східців, що вели в напівпідвал. Клацнув вмикачем — тьмяне світло заповнило простір. Зручно вмостився на низенькій лавочці, зазирнув до пакета: «О, та це, бачу, все домашнє. Дякую за гостинець. Люблю бувати на Сумщині — чудесний край: співучий, гостинний, талановитий».
І почалася розмова. Дмитро Михайлович був, як мовиться, в ударі. Замість запланованих 30 хвилин спілкувалися майже дві години. Згадував дитинство, студентські роки, війну, гастролі — з такими тонкими деталями і спостереженнями, що в мене аж подих перехоплювало: це ж справжня знахідка для газетного матеріалу! А кілька разів, щоб підсилити розповідь, навіть підспівував «Два кольори», «Пісню з полонини». Чи кожному випадає, щоб для нього співав сам Дмитро Гнатюк?
Коли спитав, чи не заважало слухачам за кордоном сприймати пісні незнання української мови, Дмитро Михайлович відповів коротко: «Якщо співаєш душею, слова розуміють на всіх континентах». Тож відразу занотував цю фразу для заголовка.
Насамкінець вирішили на згадку сфотографуватися — я із собою мав «мильницю». Тільки ж хто зробить світлину? Аж тут східцями — студент, вихованець Дмитра Михайловича: мовляв, турбуємося, куди це подівся наш викладач. З’ясувалося, що то Олександр Киреєв, родом із Шостки Сумської області, мій земляк. Він і зробив кілька знімків — через брак світла не вельми яскравих, однак у моєму домашньому архіві вони одні з найдорожчих.
Потому була публікація в «УК», взаємні телефонні дзвінки. Як правило, трубку домашнього телефону брала дружина співака блискучий філолог Галина Макарівна, яка повідомляла Дмитра Михайловича, що це «Суми, Олександр, «Урядовий кур’єр». До речі, Галина Гнатюк — член редколегії славнозвісного тлумачного «Словника української мови» — найпершого помічника тих, хто працює зі словом.
Згодом зустрічалися на фестивалях, конкурсах — навіть зайнятість у журі ніколи не заважала співакові спілкуватися невимушено, безпосередньо, без жодного натяку на якусь зарозумілість чи зверхність.
Востаннє бачилися у травневому Києві років зо три тому, коли я проходив повз оперний театр і мимохіть згадав Дмитра Михайловича. Аж бачу — привиділося чи ні? — він. Співак відразу ж привітався: «З якого побиту в Києві?» А сам повідомив, що чекає на машину їхати додому: міг би й пішки, але спека дошкуляє.
Таким і постав Дмитро Михайлович у моїй згадці недавнього квітневого дня, коли дізнався про закінчення його земної дороги: у світлій сорочці з короткими рукавами і легенькому піджаку наопаш.
…На спомин увімкнув «Два кольори», уважно й по-іншому вслухаючись та сприймаючи голос, мелодію, слова: про червоне –– любов і чорне –– журбу. Наче про нього –– Дмитра Гнатюка, якого так любили і любитимуть мільйони вдячних слухачів і за яким так журяться...