Леся і Сергій Гармаші разом уже майже тридцять років. Свого часу навчалися разом, мешкали в одному гуртожитку. Коли настав час ставати на самостійний шлях, вирішили, що бути їм однією сім’єю. Тим більше, що й погляди на життя у них багато в чому схожі. Відгуляли весілля. Через рік родина Гармашів уже складалася із трьох осіб. Услід за первістком Сергійком народився Олег. Сім’я особливих статків не мала. Сергій працював водієм у церковній громаді. За службовим обов’язком йому не раз доводилося бувати в черкаських дитячих будинках. Спостерігав, як малеча чекає на батьків. У душу запали йому дитячі очі, сповнені надії. Він навіть спати вночі перестав. Усе вчувалося йому оте дитяче запитання: «А ти ще прийдеш?»
Він прийшов. Разом із дружиною, з якою заздалегідь обговорив своє бажання взяти дитину на виховання. Чотирирічна дівчинка незабаром стала повноправним членом їхньої сім’ї. Хлопці, які на той час уже були підлітками, одразу прийняли нову сестричку як рідну.
Тут ніколи не сумують
Нині у родині Гармашів уже десятеро дітей, серед них і всиновлені. Двоє дорослих синів уже мають власні сім’ї. А в цьому затишному будинку так само гучно лунає дитячий сміх. Тут ніколи не сумують, але й порядку дотримуються. Старші допомагають молодшим, увічливі з батьками. Змалку звикають бути самостійними та відповідальними. Дружать із фізкультурою. Приміром, шістнадцятирічна Ніна не уявляє життя без веслування та вже має чимало спортивних перемог.
Останнім часом, щоправда, сутужно стало із сімейним бюджетом. Ще коли Гармаші тільки починали створювати дитячий будинок сімейного типу, а було це майже 15 років тому, фінансово-економічна ситуація, зокрема і в їхній сім’ї, була досить стерпною. Обоє мали невеликий заробіток. Коли Леся із Сергієм вирішили зареєструвати власний дитбудинок, їм було офіційно обіцяно добудувати другий поверх житла, щоб усім у ньому вистачило місця. Та обіцянками все і скінчилося. Допоміг тільки двоюрідний брат, фінансово підтримавши багатодітну родину. Нині ж, коли Сергій втратив роботу, а на нове місце ніяк улаштуватися не вдається, режим економії доводиться посилювати, адже з тими грошима, які держава надає на кожну дитину, не надто розженешся.
Хоч Гармаші, як можуть, стараються, аби дітям був хліб і до хліба. Намагаються годувати корисною й потрібною для дитячих організмів їжею. Щодня тут варять десятилітрову каструлю борщу. Питання з молоком вдалося вирішити завдяки знайомству з порядною сільською господинею — раз на місяць вона передає Гармашам із села по 18 літрів і бере з багатодітної родини недорого. М’ясні продукти, крупи, картоплю, фрукти також намагаються купити дешевше. Одяг, лікування влітають у копієчку.
Та попри все, діти тут зігріті материнським теплом, завжди нагодовані, вдягнені, взуті.
У Черкасах п’ять таких родин. Деякі мешкають не в окремих будинках, як у Гармашів, а в звичайних багатоповерхівках. Може, стало б їх набагато більше, якби відчували державну чи громадську турботу. Скажімо, вже не раз у міській раді обіцяли забезпечити Гармашів автомобілем. Однак, як жартують у багатодітній сім’ї: казав пан, кожух дасть, та слово його тепле. Добре, що один зі старших дітей допомагає, підвозячи за потреби своїм бусиком.
До інтернатів — через бідність?
Цього року на Черкащині знайшли нові сім’ї 45 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Національним законодавством України, а також Конвенцією ООН про права дитини усиновлення визнано найкращою формою влаштування в родину дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Кабінет Міністрів постановою від 22 липня цього року вніс зміни до Положення про дитячий будинок сімейного типу та Положення про прийомну сім’ю. Це рішення прийнято для того, роз’яснюють у Службі в справах дітей облдержадміністрації, щоб посилити захист прав та інтересів дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, які виховуються у таких сім’ях.
Черкащина, як повідомив заступник голови облдержадміністрації Сергій Овчаренко, входить до четвірки найкращих в Україні за рівнем влаштування дітей у родини. Нині в сім’ях опікунів, прийомних родинах та дитячих будинках сімейного типу живуть понад дві тисячі дітей. А це 92% тих, хто потребує родинного затишку.
Не може, однак, не турбувати те, що багато дітей поки що залишається в інтернатних закладах. Чимало з тих, хто міг би жити з рідними, потрапляють сюди через скрутне матеріальне становище родини. В області функціонує 24 інтернати системи Міністерства освіти і науки. Тим часом науковці довели важливість сімейного середовища для дитини, а різноманітні дослідження неодноразово вказували на надзвичайну шкідливість інтернатів, нехтування прав людини та загрозу для їхніх мешканців.
Завдання нашої держави — створити такі умови, щоб кожна дитина жила у біологічній родині, а батьки мали змогу доглянути її, полікувати, одягти та нагодувати. Проте, за даними Служби у справах дітей облдержадміністрації, на Черкащині понад 3 тисячі дітей, які могли б жити в сім’ях, змушені бути в інтернатах.
Нині на державному рівні розробляють програму реформування інтернатних закладів. Ідеться зокрема й про зменшення їхньої кількості. Очевидно, якщо кошти, які надають на фінансування інтернатів, буде спрямовано на підтримку сімей із дітьми та надання необхідних послуг родинам у межах громади, вдасться зберегти у сім’ях тисячі дітей, відпаде потреба влаштовувати їх в інтернати.
Зміна системи інтернатного догляду та виховання дітей на систему, яка забезпечує виховання дітей у сім’ї або в умовах, максимально наближених до сімейних, яку ще називають деінституціалізацією, триває. Вона не обмежується виведенням дітей із закладів, а передбачає розвиток превентивних і підтримувальних послуг для дітей і сімей у громадах, орієнтованих на задоволення потреб дитини та захист її прав.
Деінституціалізація спрямована на забезпечення умов повернення дітей, які перебувають в інтернатних закладах, до рідних сімей або переведення їх у сімейні форми виховання (усиновлення, опіка родичів, прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу), запобігання розлученню дітей з батьками та їхнє влаштуванню до інтернатних закладів шляхом запровадження послуг з підтримки дітей та сімей у громадах, підготовку до самостійного життя. Процес системних змін тривалий, проте необхідний. Адже йдеться про долі наших дітей, про те, як їм жити, якими бути.