«Колюня я…»

Він з’являється, як вихор: хвилястий чуб, неймовірна усмішка, стрімка впевнена хода: «Колюня я, 23 рочки пацанові. Мене фотографувати? Та мені треба завивку зробити, чи хоч гребінця дайте! Чекайте, я зроблю пристойний вигляд! Ох, ця моя щілинка між зубами і брови, як у колишнього генсека, і прищі (яких немає) там позамазуйте. Віталик, мене забирають служити у фотовійська!  У газеті про мене не писати, тільки номер телефону для знайомств із дівчатами можете дати!»

Але вже під час особистого спілкування жартівник і вихор Колюня миттєво зникає. З’являється розсудливий та дієвий Микола, волинянин, воїн, який із початком повномасштабного вторгнення повернувся з-за кордону, щоб стати на захист України, і вже рік воює у складі одного з механізованих підрозділів Князівської бригади. Пекельні бої Донбасу і Харківщини не змінили Миколину вдачу.

«Такий характер. Мені з ним нелегко, бо не завжди хочеться жартувати.  Війна, знаєте, не сприяє цьому. Але розумію, що навіть у найскладніші моменти в такий спосіб підбадьорюю себе та побратимів. То коли там після вашого матеріалу мені дівчата писатимуть?»

Колюня знову за мить стає душею підрозділу, сипле жартами і змушує сміятися. І навіть забуваєш, де ти, і про фронт. А Микола просить українців — тих, що далеко в тилу, не забувати про війну. Бо Перемога здобувається не тільки зброєю, вона має бути наша спільна.

Лев та його команда

У Лева світла борода, гострі жарти і щирий погляд. У нього низький голос із притаманними цареві звірів загрозливими нотками та спокійна манера розмови. Лев знає, як евакуювати поранених, коли дороги назад немає, а перед автомобілем вибухають міни.

Він давно збився з ліку, скільком побратимам разом з командою врятував життя, вивозячи з місць, що більше нагадували пекло, ніж землю. А тих, кого врятував, уже давно сотні.

Лев та його команда — два Олександри і Микола — не знають, як склалася доля кожного бійця, якого вони евакуювали. Але знають, що найкраща для них винагорода — коли врятовані хлопці повертаються після лікування на фронт і вже тут, зустрівшись мимохідь, дякують за життя.

Лев каже, за рік повномасштабної війни він із побратимами втратив півтора десятка автомобілів, і зараз на ходу шістнадцята. Але воювати на фронті потрібно не лише зі зброєю в руках. Тому Лев дякує кожному, хто впродовж багатьох місяців всіляко підтримує й допомагає, зокрема й поповнюючи автопарк підрозділу.

Торік наприкінці лютого Лев залишив власний бізнес, точніше, два, і став до лав нашої Князівської бригади. Він не пам’ятає, скільки людей урятував, очолюючи пожежно-рятувальний загін у рідному місті. Каже, це було багато років тому, наче в іншому житті. Але в цьому фронтовому до біса складному й небезпечному житті Лев так і залишився янголом-охоронцем для всіх, хто поряд. Бо кожен з нас робить саме те, для чого в цей світ прийшов. Навіть якщо не знає про це. Правда ж, Леве?

 «Кров, пролита заради великої мети, не засихає»

Дмитрові 25. У нього надзвичайна усмішка і козацький чуб. Обидва прадіди Дмитра воювали в УПА, а син одного з них, Дмитрів дід, ще в дитинстві навчив хлопця, як це — бути патріотом.

Донедавна Дмитро працював у ресторанному бізнесі, а у вересні 2022-го підписав контракт із ЗСУ, пройшов військовий вишкіл у Великій Британії й нині в складі механізованого підрозділу 14 омбр «куштує війну на смак». 

«Хотів служити саме в 14-й. Ще до того, як стати до її лав, допомагав бригаді як волонтер. Про її бойовий шлях, героїзм хлопців чув багато такого, що вражає, — розповідає Дмитро. — Тож коли настав час приймати рішення, не вагався. Розумів, що мушу зробити свій внесок у нашу боротьбу і в Перемогу. Напевно, якби не підписав контракт, якби не був зараз там, де потрібен, — на фронті, просто зневажав би себе».

Козацький оселедець з’явився у Дмитра невипадково. Каже, йдучи служити, розумів, що часу і можливостей для зачісок не буде. Тож вибір був невеликий: поголити голову повністю чи спробувати оселедець.

«Спробував. Сподобалося, —  усміхаючись, пояснює воїн. — Ідучи у військо під час війни, розумів, що про жодну воєнну романтику не йдеться. Війна — це тяжка і брудна праця, яку необхідно робити. А перемога здобувається потом і кров’ю. Але, як казав Симон Петлюра, «кров, пролита заради великої мети, не засихає». Кожен з нас знає, заради чого він тут, за що воює: за свою державу, за свою землю, за своїх батьків, дружин та дітей. Вони вірять у нас, вони на нас покладаються. То хіба ми можемо підвести?»

На фронті Дмитро зазнав осколкового поранення щоки і контузії. І хоч, каже, поранення легкі, вони таки змусили багато над чим замислитися. «Недарма ж кажуть: той, хто вижив, сприймає життя інакше, ніж той, хто просто живе», — додає військовослужбовець.

А ще задовго до того, як війна покликала Дмитра на фронт, він мріяв поїхати у Велику Британію й почати там нове життя. Чи міг тоді знати, що потрапить туди солдатом, щоб здобути необхідні для війни навички?

«Таки правда, що мріяти треба дуже обережно, бо мрії здійснюються, тільки не завжди так, як уявлялося, — жартує воїн. — Та скажу щиро: у Британію закохався, закохався в її природу, дуже схожу на українську, в надзвичайно приязних і простих британців. Тож свою мрію не полишив, просто відклав її на потім. Бо зараз мрія інша, найголовніша — Перемога!»

Ми всі живемо в режимі війни, і саме вона, нав’язана ворогом, визначає свідомість і буття кожного, переконаний Дмитро. І кожен з нас там, де він є, на фронті чи в тилу, повинен робити те, що може, для нашої Перемоги. Тільки так вистоїмо, виживемо, виборемо!

«Кожного з поранених, яких евакуювали, ми довезли у шпиталь живими»

У Миколи четверо онуків — усі хлопці. «Не хочуть купити мені онучку», — жартома скаржиться щасливий дідусь. Старший з його синів, як і батько, воює за Україну. Микола дуже гордий усіма своїми дітьми: синами, доньками, і звісно ж, онуками. Каже, найгірше, що з ним сталося за майже рік повномасштабної  війни, — це розлука з ними. До великої війни Микола працював у медичному закладі, а торік наприкінці лютого разом із трьома кумами-земляками прийшов у військкомат.

Андрій 2018 року покинув навчання в університеті і призвався у Князівську бригаду. Каже: «Завжди хотів бути медиком, і армія дала мені таку нагоду». День народження в Андрія 23 лютого. Торішнього він не забуде ніколи. І навіть у страшному сні не бажає його повторення. Після Перемоги Андрій збирається на Гаваї, і каже, хтозна, може, там розпочне нове життя.

Тарас у цивільному житті — інженер одного з обленерго. Ще 2015 року, проходячи службу під час однієї із хвиль мобілізації, опанував медичний фах. А 2022-го повернувся в рідну 14 бригаду, де разом із побратимами рятує життя. Пригадує, як за добу екіпажам евакуаційного відділення доводилося вивозити майже 30 поранених. І найголовніше, каже Тарас, «що кожного з поранених, яких евакуювали, ми довезли у шпиталь живим».

Ці чоловіки не схожі на янголів. Вони курять цигарки, бувають різкі, іноді лаються. Замість крил у них автомати, а замість німбів — аптечки й евакуаційні автомобілі, здатні вивезти звідти, звідки дороги, здається, немає.

На рахунку Тараса, Андрія, Миколи та їхніх побратимів з евакуаційного відділення медичної роти 14 омбр сотні врятованих життів і змінених доль, яких вони не дали зламати. Бо вони на землі, яка часто перетворюється на пекло. І саме тут вони роблять те, що тільки янголам до снаги. 

Матеріали підготували Надія ЗАМРИГА, капітан, начальник служби зв’язків із громадськістю, Катерина ЛИТВИНЧУК, старший лейтенант, офіцер служби зв’язків із громадськістю (14 омбр імені князя Романа Великого)