У Вінниці Інну давно вважають своєю. Гарна, комунікабельна, відверта, з характером — одне слово, славна українка. Як і більшість олімпійців, знаменита спортсменка з веслування на байдарках і каное представляє дві області. Зокрема вона виступає за Київську і Вінницьку. Та й на Херсонщині, звідки Інна родом, пишаються її перемогами.
Мабуть, невипадково доля проклала їй стежку на подільську землю. Якось зауважила: «Коли у 2004 році я приїхала з Києва у Вінницю в гості до Дмитра, то мені місто відразу сподобалося. Було таке враження, ніби я тут народилася і давно живу. Може, тому відразу почувалася комфортно, що мій батько родом з Вінниччини».
Вони познайомилися у Португалії, на березі океану. Їхні види спорту близькі, проте майже не перетинаються: у нього гірська вода, а в неї — тиха. Він професійно займався веслуванням слаломом і його човен був першим номером збірної країни. Тому їм довелося вирішувати непросте питання: якщо народжувати дитину, то хто залишиться в спорті, а хто буде з малечею? Дмитро поступився дорогою Інні, а згодом став її тренером. Разом вони вже здобули чимало перемог і в спорті, й у житті.
Під час Олімпіади в Лондоні за неї тримала кулаки вся область. А коли на дистанціях вона енергійно працювала веслами, то гукали до телевізора: «Інно, давай!» А потім її, яка вкотре засвідчила світові, що українці сильні духом, зустрічали перед в’їздом до обласного центру як поважну особу. Далі автоколона проїхала вулицями Вінниці до площі Незалежності, де відбулась урочиста зустріч спорт?сменки та її тренера з шанувальниками і місцевою владою. Прийшли рідні, друзі, багато молоді. Інна і Дмитро, з їхніх слів, були вражені гостинністю по-домашньому.
У них брали автографи, фотографувалися на пам’ять. Чимало фото з цієї події розміщено в Інтернеті на міському сайті. Мене найбільше вразив колективний знімок. Інна в гурті молоді з прапорами України й Вінниці, до неї пригорнулася та обняла її донечка Уляна, ніби промовляючи: «Мамо, я так тебе чекала...»
«Мамо, я так тебе чекала...» Фото Юрія КУЗНЕЦОВА
— Інно Володимирівно, Олімпіада в Лондоні для вас була четвертою. Кажуть, щоразу ці змагання особливі. Чому?
— Шлях до Олімпійських ігор довгий — це 4 роки роботи. Працюєш максимально фізично, морально. І коли здобуваєш право стати учасником Ігор, настає відповідальність не лише перед собою та своєю родиною. Це вже відповідальність значно більша, бо представляєш свою країну: ти її обличчя. Твій результат сприймається як досягнення твоєї країни. Тому для спортсмена кожні ці змагання складні й відповідальні.
— Ви здобули медалі — у спринті і стаєрі. Неймовірне поєднання дистанцій...
— У Лондон я їхала цілеспрямовано — по дві медалі, оскільки у мене з’явилася можливість виступати у двох дисциплінах. Річ у тім, що дистанцію з веслування на 200 м (хоча вона входить до дисциплін чемпіонату світу) лише у 2009 році було внесено до програми літніх Олімпійських ігор. Коли це стало відомо, я відразу почала готуватися, щоб виступати і на ній. Чітко ставила перед собою завдання: здобути медаль на 500 та 200 метрів. Неважливо, якої проби, але дві. Своє завдання я виконала.
Інна небезпідставно націлилася на Ріо-де-Жанейро. Фото з сайту daylife.com
— Яка дистанція була складніша?
— Обидві по-своєму складні, хоч зовсім різні. Коли я сказала, що також виступатиму у спринті, то почула зауваження: мовляв, це неможливо, бо абсолютно різна підготовка на дистанціях 500 і 200 метрів. Стаєрові потрібна витривалість, а в спринті — швидкість, бурхливість, стрімкість. Ніхто не вірив, що я зможу реалізувати себе в обох. Зауважу, що на кожній із цих дистанцій суперниці в мене були різні. На 500 м я змагалася з одними, а на 200 м — уже зі свіжими, які лише прибули на Олімпіаду. Але я одиночниця, на тренуваннях викладалася повністю, ні в чому собі поблажок не робила. Ставила мету і йшла до неї. Тому це дало мені можливість досягти результату.
— Хто вдома за вас уболівав?
— Уся родина і основний мій уболівальник, моя золота медаль, моя дочка Уляна, яка вболівала разом з її прабабусею Альбіною Павлівною Радомською. Можна сказати, що вона її друга мама, тому що коли я у 2006 році народила Уляну, то до здобуття ліцензії на Олімпіаду в Пекіні залишалося дуже мало часу і за кілька днів після народження мені довелося взяти весло, сісти в човен і працювати, а з нею залишалася наша бабуся.
Із Лондона ми спілкувалися з дочкою скайпом. Перед змаганнями вона не йшла в дитсадок, щоб сидіти перед телевізором і вболівати за маму. Природно, що як дитина вона мене запитувала: «Мамо, коли ти приїдеш?» Я повернулася додому з почуттям виконаного обов’язку.
— Напевне, складно народити дитину і залишатися в активному спорті...
— Максимально можливо прагну бути з дочкою. Дитина цінує й розуміє, що для мами підготовка, змагання — не лише спорт, а робота для забезпечення життя. У кожного батьки працюють, і діти бачать їх лише ввечері, так і моя дитина. Буває, що вона бачить мене лише раз на місяць, коли триває серйозна підготовка. У нашій сім’ї спорт родинний: чоловік мене тренує. Тож коли у нас є можливість, ми плануємо і беремо дочку із собою.
— Чому ви обрали саме веслування?
— Невдовзі після мого народження наша сім’я переїхала в сусіднє з Новорайськом село Ольгівку. А там на базі олімпійської підготовки з веслування на байдарках і каное тренувалася збірна колишнього СРСР. Був великий спортивний зал з повноцінними майданчиками для гри у волейбол, баскетбол, тренажерним залом. Там усе село займалося спортом. І коли мені було 6 років, я пішла зі своїм двоюрідним братом на тренування...
Моя мати школяркою брала участь у різних спортивних змаганнях. А характер маю від батька. Ще дитиною поставила собі за мету у спорті чогось досягти. Завжди прагнула перемогти. Під час навчання у спортивній школі не пропустила жодного тренування. Я свідомо йшла до мети — через працю.
14-річною на чемпіонаті України я виконала норматив майстра спорту. У веслуванні на байдарках зазвичай цього досягають у 17—18 років. Цього мого досягнення досі не перевершили. Дитиною перемагала своїх однолітків, і мій тренер задля розвитку здібностей ставив мене на дистанцію з хлопцями, старшими на 4—5 років. Як спортсменка я росла, так би мовити, у чоловічій компанії. Це гартувало характер.
— Які завдання ставите перед собою?
— Маю повний комплект олімпійських нагород: золоту, дві срібні й бронзову медалі. Це досягнення! У мене були плани залишити спорт і народити другу дитину: мрію про те, щоб у мене було двоє дітей. Та добрий виступ у Лондоні (дві медалі — результат колосальний) додав емоцій та завзяття. Це налаштувало на те, щоб ще 4 роки готуватися і виступити на Олімпіаді в Ріо-де-Жанейро.
— Дмитре Валерійовичу, як бути тренером своєї дружини? — запитуємо у чоловіка Інни Володимирівни.
— Коли ми починали працювати, то відразу визначилися, що дружина — вдома і на березі, а під час підготовки і на змаганнях є тренер і спортсмен. Себто ми чітко розділили побут і тренування та працюємо на результат. У нас дуже сильна команда (сім осіб — спортсмен, спаринг-партнер, масажист, лікарі, тренери), ми все аналізуємо у процесі роботи. Може, я десь чогось не помітив, то є ще один тренер: погляд збоку завжди має бути. У певний період навантаження трохи зменшуємо, але це все продумано.
Приблизно 60% тренувань проводимо у Вінниці, решту — в іншій місцевості. Виїжджаємо у гори, бо у нас обов’язкова гірська підготовка, взимку їдемо в Карпати кататися на лижах. На змаганнях робимо тривалі збори, щоб пристосуватися до місцевості.
— Методика підготовки вітчизняна?
— Інна протягом 20 років тренувань веде щоденник. Це колосальний обсяг матеріалу, який можна аналізувати. Ми багато експериментуємо. На мій погляд, немає універсального плану, за яким можна тренуватися все життя і всім спортсменам. До кожного має бути індивідуальний підхід. Наприклад, цього року ми тривалий період у човен навіть не сідали, а каталися на лижах і велосипедах. Стільки каталися, що Інні аж кортіло сісти в човен...
— Відпочили вже?
— На кілька днів поїхали на море. Думаю, що відпочинок почнеться у жовтні.
— Успіхів вам і нових перемог!
Олег ЧЕБАН,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Інна ОСИПЕНКО-РАДОМСЬКА. Народилася 1982 року в селі Новорайськ на Херсонщині. Заслужений майстер спорту з веслування на байдарках і каное. Неодноразова призерка і чемпіонка Європи, чемпіонка світу. В історії незалежної України єдина володарка повного комплекту олімпійських нагород: в Афінах здобула бронзову медаль, у Пекіні — золоту, в Лондоні — дві срібні медалі. Рішенням НОК її визначено кращою спортсменкою 2010 року в Україні. Нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня, орденом «За заслуги» ІІІ та ІІ ступенів. Закінчила Київський національний університет фізичного виховання і спорту. Живе і тренується у Вінниці.