ДИВА ПОРЯД 

Колишній археолог луганчанин Микола Тарасенко покинув блага цивілізації заради свого покликання

Місце, де облаштувався Микола Тарасенко, унікальне навіть для Донецького кряжа, який є залишком однієї з найдавніших на Землі гірських систем. Лінія тектонічного розлому. Ущелина. Треба пройти  50 м вниз по крутому спуску до річки Мечетна, якщо хочеш принести води. Тут у 1991 році він поставив свій намет, повернувшись з Латинської Америки. І почав «вгризатися» в Гору.

— Я про це місце і не підозрював, хоч народився неподалік, у селі Червоний Гай. А прийшов сюди з Нікарагуа, куди покликали мене на археологічну розвідку. Відкрив у цій країні стоянку епохи палеоліту — знайшов і знаряддя праці, і навіть кістки мамонта. Їхній вік – приблизно 33 тис. років до нашої ери. Це відкриття спростувало багато наукових гіпотез: колись вважалося, що люди заселяли той континент, прийшовши з теперішньої Азії. У 1991 році в Нікарагуа йшла громадянська війна, але моє відкриття виявилося настільки важливим, що навіть воєнні дії на кілька днів припинилися, — з усмішкою згадує Микола Тарасенко. — Місцева влада пропонувала мені всі можливості для безбідного існування. Однак було мені видіння — ось ця скеля і храм на ній. Я зрозумів, що моє призначення — побудувати його. Кинув усе там, на іншому кінці світу, і повернувся додому.

Шлях у Гору

Здатність кинути все і почати з нуля багато років були основними рисами характеру Тарасенка. Тяга до подорожей — чи не з трирічного віку. Бувало, що йшов до школи і по кілька тижнів не повертався — досліджував рідні околиці. У далекому 1957 році учень шостого класу Микола Тарасенко навіть цілу зиму прожив в англійському раритетному танку «Марк V», який є частиною архітектурного комплексу в центрі Луганська. Через кілька років ця його схильність  трансформувалася в улюблену професію — в Тарасенка відкрився археологічний дар, коли він випадково взяв участь у розкопках. Заради любові до старожитностей закінчив історичний факультет Луганського педагогічного інституту. І з тих пір він не повертався без феноменальних знахідок, виходячи «в поле». Обізнані люди це швидко помітили, і Микола став своєрідним «талісманом» для експедицій — запрошення сипалися з найвіддаленіших місць. Тарасенко проводив розкопки в Ізраїлі, Аргентині, Камбоджі. Це життя в наметі з мінімумом зручностей, зате захоплюючими дух відкриттями  було якраз для нього.

Вів розкопки в Аргентині — знайшов Храм Сонця. Уряд на знак подяки наділив 150 акрами землі — і бути б Миколі латифундистом. Але кинув усе. Опинився в Нікарагуа. Велика спокуса спробувати зрозуміти, як це — залишити почесну місію координатора створення в цій країні музеїв археології та навчання національних кадрів і відправитися на пошуки рідної Гори. Але Микола Іванович розповідає про себе лише те, що вважає за потрібне. Тож виходить просто пунктирний маршрут по Земній кулі. Кінцева зупинка — Донецький кряж. Кілька десятків кілометрів ліворуч — Королівські скелі, за які письменник Антон Чехов назвав цей край Донською Швейцарією. Праворуч — Чувілкин пагорб, де легендарному Порфирію Іванову відкрилося вчення про можливості людського організму та способи оздоровлення. А у Миколи Тарасенка на Горі трапляються ночі, коли сходить по два місяці, по вершині пагорба часто-густо б’ють блискавки і відбуваються різні аномалії.

Три роки він жив у наметі, ще довше — в келії, куди вранці намітав сніг та крижаніла вода. Харчувався ягодами, грибами, овочами, які вирощував у долині. А чай йому спочатку привозили друзі, приносили односельці, а потім — прочани, котрі дізналися про унікальне місце і дар зцілювати, що відкрився у Тарасенка. М’яса не їсть уже три десятки років. Зате тепер у високих заростях трави на вершині — буддійська Ступа, католицька капличка, індуїстське святилище Вогню. Але головне — майже зведений православний храм на висоті 209 м над рівнем моря.

 За двадцять років зведено семиметрові стіни храму і вже замовлений хрест на купол. Фото автора

Від Храму Всіх Вір — до православ’я

Ми познайомилися з Тарасенком 13 років тому. Тоді людина Світла, що одержала ступінь посвяти в індіанців мапучу, котра спілкувалася з мормонами і буддистами, яка отримала благословення на носіння білого одягу в католиків, була захоплена ідеєю побудувати Храм усіх релігій. Він так багато мандрував і бачив, що дійшов переконання: «Хоч би якому богу молилися люди, вони завжди звертаються до сил добра». Тоді він ділився планами збудувати храм, де було б чотири вівтарі — основних світових релігій, і люди, стоячи поруч, зверталися б до Всевишнього на різних мовах і різними молитвами. Влітку, петляючи степовими дорогами, ми піднялися до дивного за своєю архітектурою, але вочевидь православного храму.

— Отже, вибір зроблено? — запитую в Миколи Івановича.

— Зроблено, — підтверджує він. — І  не випадковий. Коли слов’янин надягає жовтий одяг, він виглядає трохи безглуздо. Це для нього не природно. Та й через кого на наші землі прийшло захоплення буддизмом? Останнім я бачив «учителя» з Канади, який із сигаретою в зубах «навчає» інтегрального дихання. Жоден індус нам цього вчення не приніс. Усе — через Канаду, Америку, Голландію. Господь послав нам і цій землі православ’я. Але символи ми зберегли. Є Ступа, тож для буддиста, який приїхав, є місце, де він може помолитися. До нас часто навідуються гості з Китаю, Камбоджі, В’єтнаму. Капличку Святої Діви Марії зберігаємо для католиків — гостей із Польщі, Німеччини, Іспанії. Але головний Храм — наш. Кажете, архітектура його незвичайна? — перепитує Микола Тарасенко. — Так це від того, що ми не професійні будівельники. У нас навіть проекту немає. Звели стіни, дійшли до вікон — стали вирішувати, якими вони будуть... Але кладкою керує знаюча людина з Красного Луча. Камінь беремо у старому кар’єрі. Це піщаник, «дикун», за місцевим висловом. Та й дивно було б будувати на скелі з іншого матеріалу. Аби злитися з природою, не можна  від неї відходити.

Відлюдник Микола Тарасенко — щасливий батько. Фото автора  

Цивілізований  відлюдник

Ми п’ємо чай у дерев’яній альтанці. По праву руку Миколи Івановича — прірва. По ліву — будинок, який вже нагадує звичайний. Біля важких чавунних чайників метушаться його послідовники. Поряд — пасіка, кузня, лазня. Трохи вище пасеться півторарічний кінь Дон, подарунок від козаків. Є міні-електростанція. Безперестанку Миколі Івановичу дзвонять на мобільний телефон. По крутій гірській стежці бігають восьмирічний Влад і семирічна Анна-Марія — діти Тарасенків. Звичайне людське щастя наздогнало Миколу в 50 років, на десятому році відлюдництва. Серед інших прочан до чоловіка, що прославився як костоправ і цілитель, прийшла двадцятирічна Наталія. І вже не пішла з Гори. Шлюб оформили за законами цивілізованого суспільства, дітей хрестили, навчаються вони в школі в Луганську, щоправда, здають навчальний матеріал екстерном.

— Цивілізацію я не заперечую, — пояснює Микола Іванович. — Але вона зайшла в глухий кут. Чому зараз великі проблеми з молодими людьми? Вони не виходять за межі міста. Їх підсадили на телебачення, на комфорт. А наш будинок на Горі розростається, тому що треба надати притулок тим з нескінченного числа прочан (людей по 40 за день приходять), які хочуть тут затриматися — на день, на місяць, на рік. Почали навіть будувати ще вісім келій.

— Що ж люди тут роблять? — ставлю, напевно, нескромне запитання Миколі Івановичу.

— Чай п’ють, воду носять. Розмовляємо, — відповідає Тарасенко. Сам він у цей момент нагадує сфінкса. Таємничий міцний чоловік з великим хрестом на грудях. У погляді, в кожному русі та слові  спокій і впевненість. Може, це і притягує?

— Ви вважаєте, що сучасній міській людині потрібно йти 12 кілометрів від найближчого села Кам’янка, куди автобус не кожен день приїжджає, до вас, в Гору, щоб попити чаю?

— Людина втомлюється. Рідко кого душа не тягне за межі цивілізації, — спокійно відповідає вілюдник. Він і не знає, наскільки близький до істини. За останніми даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, кожен 200-й житель США і Великобританії страждає так званим синдромом емоційного вигорання, який характеризується занепадом фізичних і духовних сил. А за даними німецької Технічної докторської каси, у кожного 5-го працюючого жителя Німеччини спостерігаються психологічні проблеми, викликані робочим навантаженням — необхідністю постійно бути «на зв’язку», працювати в напруженому ритмі і великому емоційному пресингу. Скільки таких в Україні —  ніхто й не рахував… Але всім нам пішло б на користь попити чаю в місці, де скасовані звичайні поспіх та успіх, робота й турбота, обов’язок і стрес. 20 років тому Микола Тарасенко наважився й здійснив вчинок: таке місце створити. І тепер місцеві жителі вже прозвали цю гору Святою.