Командира третього відділення взводу ПЗРК 9-го батальйону 59-ї бригади Валерія Ганченка до 65-го військово-мобільного госпіталю привезли з-під селища Луганське, ВОП «Вакула» з пораненням у руку. Поранення було першим і, на щастя, неважким. Тож на четвертий день лікування вояка вже виписували з медичної установи.
— На 15 діб відсторонили від нарядів. А далі — служба піде, як і до поранення, — каже воїн. — На фронті я з 2014 року. Підписав уже третій контракт. Удома залишилася сім’я: дружина, син, який закінчив цього року школу. Переконаний, що війна закінчиться нашою перемогою, бо армія тепер уже не та, що була в 2014 році. Та й у мотивації ми переважаємо ворога. Що ж до окупованого Донбасу… Він уже проситься до нас.
Я побажав командирові більше не потрапляти до госпіталю й дуже скоро повернутися додому. Згодом поспілкувався трохи з іншими бійцями, котрі перебували на лікуванні в хірургічному відділенні 65-го. Усі поділяли думку Валерія Ганченка й запевняли, що ЗСУ нині нічим не поступаються армії грізного північного сусіда. Дайте, мовляв, лише команду, і ми швидко дійдемо до старого кордону.
Тут покликали на процедури. Тоді я познайомився з медичним персоналом госпіталю. Зокрема із симпатичною контрактницею Оксаною Кравченко. Вона служить у медичній установі вже 2,5 року. Закінчила артемівське, нині бахмутське медичне училище. Родом зі Слов’янська.
— Нічого не хочу поганого сказати про цивільних колег, але медсестри в госпіталі вже з перших днів служби стають вимогливішими, відповідальнішими. Адже мати справу доводиться з пораненими бійцями, які стоять на передовій. Рада, що моя медична практика розпочалася з армії, — сказала Оксана.
Не втримався я і від того, щоб не зафіксувати на фотоапарат ще одну сестричку з 59-ї бригади, яка привезла до госпіталю двох бійців. На щастя, не поранених.
— Холоднішає на фронті, — сказала симпатична медичка (прізвища так і не захотіла назвати), — тож у хлопців спини почали боліти, застуда причепилася. Треба пройти обстеження в госпіталі. Адже на передовій немає такого, як тут, обладнання. У нас ситуація, на щастя, стабільна і контрольована. Батальйони на передовій, на жаль, обстрілюють часто. Але серйозних поранених за три тижні, як ми заїхали, ще не було, — медсестра стукає по дереву. — В армії служу вже рік і дев’ять місяців. За контрактом на три роки. Почалася вже друга ротація. Під час першої під Станицею Луганською чотирьох поранених рятувала. Народилася у Жмеринці Вінницької області, служу нині із чоловіком.
Спілкування з медичною жіночою частиною армії трохи підняло настрій. До речі, на КПП госпіталю теж заступила на чергування симпатична панянка з автоматом.
— У бійців швидше гояться рани, коли за ними доглядають такі медсестри, — жартує тимчасово виконувач обов’язків заступника начальника госпіталю з медичної частини майор медичної служби Богдан Петренко. — А якщо всерйоз, то на 1 вересня 2019 року через нашу установу пройшло майже 5,5 тисячі військовослужбовців. Приблизно 2000 з них проліковано стаціонарно. Хірурги зробили майже 500 операцій. Госпіталь розраховано на 100 ліжок. У 2016—2017 роках він заповнювався вщерть. Останнім часом стало тихіше. Але трапляються дні, коли до нас привозять поранених. У лютому 2019-го, наприклад, за день привезли 10 осіб. Особливо напружена ситуація буває під Торецьком і Попасною. Нещодавно там успішно діяв ворожий снайпер. Внаслідок цього ми втратили трьох бійців. Декого не встигли довезти навіть до груп посилення.
Групи посилення — це медичні підрозділи госпіталю на передовій. Є вони в Торецьку, Світлодарську, Бахмуті, Попасній. Туди поранених доставляють просто з окопів. Медики цих груп рятують наших воїнів — надають першу навіть оперативну допомогу, а потім автомобілями або аеротранспортом відправляють чи то в Часів Яр, де розташовано 65-й військово-мобільний госпіталь, чи то до Дніпра або Харкова.
До складу цих груп посилення на опорних пунктах входять 10 медиків: старший групи, як правило, хірург, лікар-анестезіолог, анестезист, медична сестра, два екіпажі з евакуаційного взводу. Медичну вахту на фронті вони несуть від одного до трьох місяців. Усього в госпіталі 202 штатні медичні одиниці. І якщо лікарі тут служать з усієї України, то середній і молодший медичний персонал комплектують переважно з місцевих. На жаль, госпіталю не вистачає офтальмологів, урологів.
До речі, сам начмед — ортопед-травматолог. До Часового Яру прибув на службу 1 квітня 2017 року після закінчення Військово-медичної академії в Києві. За час служби встиг уже набути певного досвіду.
— Колектив у нас дружний, фаховий, ним керує полковник медичної служби Павло Пилипенко, який сьогодні у відрядженні, і його заступник з роботи з особовим складом майор Роман Дюндік. А приятельські стосунки на війні підтримувати нелегко, — веде далі розмову Богдан Петренко, — бо ситуація на фронті змінюється дуже часто. Зі Світлодарська, це 40 кілометрів, на реанімаційних «сітроенах» доїжджаємо за 36 хвилин, до нас прийшли, кілька військових лікарів. Там медикам працювати стало неможливо. Тут колеги трохи абстрагувалися і продовжили службу.
У госпіталі воїнів ЗСУ лікують до 15 днів. Якщо потрібен триваліший термін, евакуюють вглиб країни. І це правильно: мобільному госпіталю важливо врятувати життя пораненому бійцеві. А поставити його у стрій можуть в інших лікувальних закладах.
Для повноцінної роботи госпіталю вистачає медикаментів, донорської крові, запаси якої щомісяця поповнюють добровільні донори. Є в Часовому Яру УЗД- апаратура, яка допомагає лікареві швидше визначити ступінь важкості поранення. Під Попасною такий апарат урятував не одне життя. А вбитих, на щастя, досі не було.
— Звісно ж, наш медичний персонал часто виїжджає на передову, бо працюють військові лікарі по 24 години сім днів на тиждень. Життя навіть у свята прив’язане до телефону. Якщо надходить якась команда, а лікарі госпіталю живуть переважно в гуртожитку на території частини, збираємося за 15 хвилин. Траплялося, що приїжджали на місце очікування поранених раніше, ніж їх доправляли туди з передової.
Ось так і служимо. Поранені бійці, з якими ви розмовляли в хірургічному відділенні, говорили, що війна закінчиться нашою перемогою. Я з ними згоден. Але госпіталь працюватиме і в мирний час. Не мобільним, розгорнутим, а згорнутим. І надаватиме медичну допомогу людям цивільним. Ми їх і нині лікуємо — безоплатно. Адже це наші люди.
Хочеться, щоб до цієї медичної установи не доправляли посічених осколками снарядів та мін воїнів із передової, а приходили звичайні хворі — і небагато.