Красиво жити не заборониш, як, утім, і мріяти про таке собі феєричне майбуття. Дівчинка з південного містечка, розташованого на Чорноморському узбережжі, щиро ділиться своїми планами з кореспондентом: «Хочу, щоб у мене був собака — йоркширський тер’єр. Працюватиму дитячим стоматологом, житиму в столиці, куплю собі власну автівку і заведу довге біляве волосся». 

Вочевидь, надивившись безперервних телешоу, мала й вибудувала собі образ легкого життя, де довкола квітують ромашки та мальви, а юні білявки, немов метелики, пурхають з квітки на квітку, збираючи солодкий нектар. Тільки от коли вимріяне з якихось причин не стане дійсністю і крильця обпалить прихований вогонь сірих буднів, чи не станеться тоді з оцим дівчам якої біди?

Її 10-річна однолітка, що живе в маленькому райцентрі однієї з центральних областей, ще масштабніша і відвертіша у своїх бажаннях. Допоки вона перемогла лише на дитячому пісенному конкурсі, який хоча й називається міжнародним і проходив за кільканадцять кілометрів у сусідньому селищі, та вже цілком серйозно вважає себе талантом і зіркою в одній особі.

Своє майбутнє бачить на великій сяючій сцені, шлях до якої, схоже, збирається подолати зі швидкістю срібнокрилого лайнера: легко і невимушено. Водночас каже, що хоче працювати… депутатом. І не сільської, районної чи обласної ради, а найвищої — Верховної.

Так само надто не замислюючись, зізнається, що «постійні гастролі» різними міжнародними і не дуже конкурсами не заважають їй, майбутній примадонні, в навчанні, бо вчителі «прихильні до її таланту», який вже уславив і, можливо, ще додасть визнання в майбутньому звичайній школі невеликого селища. З предметів, уточнює, найбільше подобається фізкультура, оскільки на таких уроках можна… відпочити.

Ще один дев’ятирічний хлопчик, тільки вже столичний житель, на запитання журналіста, як саме він проводить свій вільний від уроків час (три години щодня), не без захоплення в голосі повідомляє: «Ходжу по магазинах! Там так цікаво і багато чого можна… навчитися».

Далека від того, щоб посилати читача до відомого вислову: «Вустами дитини глаголить істина». Скоріше йдеться про соціальний продукт, нашвидку зліплений цим самим суспільством не без настійливої допомоги сім’ї, школи, окремих ЗМІ. Коли його базис — бездуховність, кумирами стають не відомі вчені, майстри своєї справи, безстрашні герої-рятувальники, мудрі філософи, талановиті педагоги, віртуози-музиканти. З-поміж них переважно білявки з депутатським мандатом у рожевих авто та гнила всередині «золота молодь», цяцькована славою відомих «предків». Чи лялькові сценічні зірочки, нерідко позбавлені не лише голосу, а й слуху, проте з прихованим від широкого глядача шлейфом батьківських статків, які й спонсорують безупинну нав’язливу рекламу і тиражування покручів. Юна душа, як пластилін: що зліпиш те й матимеш. От лише болить серце від думки, що дедалі більше підлітків, а то й менших — шести- восьмирічних хлопчиків та дівчаток стають пацієнтами психологів, сподобляються до вчинків, жорстокість яких важко пояснити здоровим глуздом, чи подекуди навіть мовчки йдуть із життя.

З тих, хто не так психічно вразливий у дитинстві, невдовзі виростають уже 20–30-літні, які хоча ще не стали народними депутатами, кумирами публіки чи володарями глядацьких симпатій, вже встигли негідними діями, аж до бузувірського побиття осіб слабкої статі, стати на рівні з фальшивими кумирами, котрих усі ми сотворили раніше. Замкнене коло? Розірвати його, як на мене, може і повинен суспільний острах надалі масово втратити не лише національну самоідентичність, а й загалом людську подобу.