Глина доби палеоліту, та й сам завод, як мамонт — доживає віку. Видобуток сировини нагадує ідилічну картину темперою — теракотових кольорів. Керівник підприємства Анатолій Мусієнко розповів, як вдається вижити.
Діло майстра величає
Раніше власний цегельний завод мав майже кожен райцентр, а нині їх лишилося всього два на область. І один з них — на околиці Ніжина. Ринок збуту — переважно Київ і Чернігів, там багато будують. Торік три місяці стояли, бо готова продукція не продавалася. Виробництво цегли завжди належало до місцевої промисловості, везти її у далекі краї не вигідно — транспортування обійдеться уп’ятеро дорожче, ніж сам вантаж. Потім знайшлися покупці, й справа зрушила з місця. До державного бюджету торік маленький заводик перерахував майже 7 мільйонів гривень, було виготовлено 12 мільйонів цеглин, і це лише дві третини його потужності.
Виживати — означає економити і знаходити вихід із безвихідних ситуацій. Приміром, ремонт техніки — справа проблематична. Адже промисловість, зокрема і ремонтні підприємства, у районі нині не працюють. Усі бульдозери й екскаватори закуплено свого часу в Росії, певна річ, жодна запчастина нині звідти не надходить. Замінити просту втулку коштує 200 тисяч гривень. Тож саме життя змусило створювати власну ремонтну базу. Поступово придбали 11 різних металообробних верстатів. По суті, завод у заводі. Зате не треба кланятися нікому: капітальний ремонт техніки на місці.
Умільці в ремонтних майстернях зібралися неабиякі. Пометикували, приміром, і склали мотовіз, який нагадує вантажну автомашину, посаджену на колеса поїзда. І курсує це технічне диво цілий день колією від кар’єру до цеху, де місять глину. За рахунок ефективного використання механізмів тут максимально механізовано важку ручну працю. Є автомат-різальник, яким керують через ноутбук, автомат-укладальник, що вкладає сирець на вагонетки. Не вистачає хіба що фахівців. Інженер-технолог, інженер-механік, електрозварник, електрик, бульдозерист та інші — нині професії дефіцитні. Тож завод став ще й школою кадрів. Тут навчають охочих здобути потрібну на місцевому виробництві професію з гарантією працевлаштування. Також один із методів тримати ситуацію під контролем і бути на плаву.
Економія — теж не остання справа на заводі. Використовують усе, що можна взяти з технологічного циклу. Адже випалювання цегли відбувається при температурі 1050 градусів. Відпрацьованими гарячими газами і теплом, які при цьому вивільняються, тут не атмосферу гріють, а сушать нову щойно сформовану продукцію і гріють воду. Завод працює у три зміни, тож душові готові прийняти й очистити від пилу та бруду три десятки людей одночасно.
На заводі порахували, що кожне робоче місце тут дає до бюджету майже 62 тисячі гривень. І ось цей маленький трудівник на межі закриття. Тому що всі 50 років свого існування працює на антрацитовому вугіллі.
Сепаратистами назвали
«Проблема, через яку завод може зупинитися: вже два місяці не можемо одержати вугілля антрацитової групи з Донецька, — каже керівник. — Фактично заплатили за сім вагонів, але вони досі не доїхали. А ми без того палива не можемо дати якісну цеглу».
Анатолій Іванович розповів, як торік вдалося все-таки взяти трохи вугілля, за що заводчан звинуватили в… сепаратизмі. А на те, що держава втратить чималий прибуток від зупинення заводу, ніхто не зважає. Люди мають жити і будуватися, це один з головних показників просування країни шляхом прогресу.
Звісно, колектив не збирається складати руки, є варіант спробувати забрати своє вугілля самоскидами, але це теж справа непроста. Замінити ж його іншим паливом не вдасться: всі подібні заводи, як і теплові електростанції в країні, розраховані саме на антрацит.
На запитання, чому б підприємству не модернізуватися і не освоїти сучасні технології, директор відповів, що з цим також проблема: основні засоби виробництва створено за радянських часів. Механічне устаткування — бульдозери, екскаватори, технічні автомати — нині Україна не випускає. Замінити їх технічно неможливо: якщо запроваджувати нові технології, треба, по суті, згорнути виробництво і будувати новий завод.
…Першим на пил у цехах реагує фотоапарат, який видає зображення з цяточками. Привезена мотовозом глина, вже замішана, нагадує тісто чорного кольору. На конвеєрі цеглини нарізають… ниткою, як бісквіт чи мамалигу. А біля печі, де вони гартуються і набувають червоного кольору, стоїть запах щойно спеченого хліба. Подумалося, що це символічно: робота заводу — це хліб для майже чотирьох десятків його трудівників, середня зарплата яких становить понад 4 тисячі гривень. Як і для людей, котрі отримують пенсії й зарплати з бюджету, куди підприємство сплачує чималі податки.
Цей колектив майже героїчно бореться з усіма негараздами сьогодення. І не просить нічого, тільки дати змогу нормально працювати. Натомість же має проблему із заблокованим вугіллям і великі сумніви щодо перспектив на майбутнє. Лише різні перевірки справно працюють: сім судових процесів за останні півроку, виграних, до речі, інфаркт та інсульт — ось що заробив Анатолій Мусієнко за свою звитяжну працю. І комплексна перевірка з 11 (!) перевіряльників, яка мала відбутися незабаром, хоч Верховна Рада наклала мораторій на подібні дії. «Такого за своє довге трудове життя я не бачив, — завважив директор. — Держава має повернутися до соціального розвитку країни обличчям». А насамкінець гірко зронив: «Ми — недовгожителі»…
КОМПЕТЕНТНО
Заступник голови парламентського Комітету з питань будівництва, містобудування і житлово-комунального господарства Олександр КОДОЛА:
— Раніше в області було 27 підприємств з виготовлення цегли, нині — два. У Ніжині шість років не зводили багатоповерхівки. Тепер тут відвели площу під спорудження секції житлових будинків. За справу взялася будівельна компанія «УкрСіверБуд». Вона уклала договір з Ніжинським цегельним заводом на постачання 2,5 мільйона цеглин.
Це крок уперед. Потрібні не лише нові будинки, а й нові вулиці й квартали. А без цегли не обійтися, адже будівництво — основа економіки.