Переді мною книжка — історичний романросійською мовою «Сложности тройного перевода» («Труднощі потрійного перекладу»). Вона вийшла друком саме напередодні  8 травня — Дня памяті та примирення. Автор — письменник, заслуженний журналіст України, лауреат Міжнарордної літературної премії ім. М. В. Гоголя «Тріумф», головний редактор газети «Голос України в Західному Сибіру» Микола Свінтицький. Уже понад 30 років  він живе і працює в Росії, хоч родом з Івано-Франківщини.

Одразу зазначу: роман читати легко, на одному диханні. Жива мова  з елементами місцевого діалекту, присмачена своєрідним галицьким  гумором, сприймаєтся  відразу й налаштовує на позитивнее сприйняття  тексту.

Про що йдеться в романі? Про події в Галичині у період 1939—1949 років. У цей непростий для народів краю час війна тричі прокотилася Галичиною, понівечивши.

У романікілька сюжетних ліній, об’єднанних основною темою,— трагедією  галицького єврейства і львівського гетто. У центрі оповіді — історія сім’ї Сковронських:  Абрама, відомого львіського адвоката, єврея-вихреста, його дружини Божени — етнічної польки, їхньої доньки Сари (такі змішані сім’ї в Галичині того часу не були рідкістю).  В умовах геноциду єврейського населення по-різному склалися їхні долі. Зберігаючи інтригу, не стану переповідати розвиток сюжету.

Гортаючи сторінки роману, ловиш себе на думці, що обидва тоталітарні режими, що захоплювали край, були  схожими. Що червоні, що коричневі, вступаючи на Галичину, основним завданням ставили знищення національних і культурних еліт краю. Масові вбивства і депортації — основа їхньої внутрішньої політики.  Населення перетворювали на рабів, яких змушували за безцінь працювати на визволителів. У романі виразно і правдиво показано, як це відбувалось у Львові.

«— Хочеш смійся, а хочеш ні,— кепкуючи, ділиться спостереженнями  Ізя Фогель, — але за два роки ми з тобою, Мойшо, двічі були щасливими, навіть не здогадуючись про це. За комуністів — у сороковому,за нацистів — у сорок першому. Бачив гасло «Праця звільняє і робить людину щасливою!»? Тільки ніяк не збагну: якщо це так, тоді чому ми з тобою в гетто?

Звісно, Фогель розуміє, що це блюзнірство, і робить несподіваний висновок: «Тільки мертва людина що за Гітлера, що за Сталіна стає по-справжньому вільною!»

З болем сприймаються описані автором сцени еврейського погрому у Львові на початку липня 1941-го. Нам, людям ХХІ сторіччя, важко повірити в  жахіття, що відбувалися на вулицях міста. Так і хочеться сказати: ні! Такого не могло бути! Неправда! Прикро, але факти підтверджують архівні фотографії, з якими сперечатися важко.

Події 70-річної давності наштовхують на роздуми. Мені, як і кожній людині, не дає спокою запитання: хто винен у цих злочинах? Чому це стало можливим?

Тому що, ввійшовши в місто, німці спровокували погром? Не забезпечили законності та порядку? Мабуть, так. У радянські часи у всіх злочинах звинувачували нацистів та українських буржуазних націоналістів. Важко стверджувати напевно. Можливо, правда в іншому. 

 Віримо, що людина добра, лагідна, привітна й доброзичлива. А чи так насправді? Боюся, що ні. Варто не те що зняти кару за злочини, а просто вдати, що нічого надзвичайного не відбувається, і ви жахнетеся. Вбивства, ґвалт і грабунки стануть нормою життя.

Скажіть: хто вони, львівські вбивці й кати? Можливо, вони  приїхали до Львова з інших країн, інших планет? Ні. Вони всі добропорядні місцеві жителі. Нерідко сусіди й добрі знайомі жертв, хоч як прикро це усвідомлювати.

Можливо, ми хибно припускаємо,  що за сутністю людина порядна, а насправді вона нахабна; доброзичлива, а вона зла; щиросердна, а вона підла й підступна. Події у Львові красномовно свідчать про це. Автор роману свідомо не акцентує на національності злочинців, оскільки бандит не належить до нації.

На вулицях Львова стояли юрби, які байдуже спостерігали за страхітлиними злочинами. Поляки й німці, українці й вірмени, чехи й угорці, румуни і росіяни, католики й православні сором’язливо ховали очі, стаючи мимовільними співучасниками погрому.

У 1943-му, коли нацисти знищували гетто, теж ніхто особливо цим не переймався. Усі вдавали, що їх це не стосується.  

«— Ніхто не хоче думати, — розміріковує головний редактор газети «Львівський кур’єр» Хаїм Варман, звертаючись до професора, директора газети Адама Мельника, — що буде далі, коли не стане у Львові евреїв. Скажіть мені, хто залишиться, коли  не буде нещасних євреїв? Для кого писатимуть закони німці? Що ви сказали? Ви думаєте, що німці не писатимуть законів? Ні, пане Адаме, ви помиляєтеся. Неодмінно писатимуть. Тільки тепер їх перекладатимуть польською, а з польської українською, бо закони тепер писатимуть тільки для українців. А коли виріжуть українців, для кого писатимуть закони? Як ви думаєте? Правильно, пане директоре, для поляків. Але їх уже не перекладатимуть ідішем та українською».

Як відомо, історія не знає умовного способу. Що було б, якби… Хто знає? Можемо відстежувати й міркувати тільки про тенденції. А вони були зловісними. Важко було повірити, що  наступним може бути він сам.  

У романі чітко показано, що війна як надзвичайна ситуація в житті кожного висвітлює  справжні риси людини. Якщо вона була порядною, то стає ще кращою, а якщо підлою, то підлість її не знає меж. Одні наживалися на трагедії єврейського народу, кладучи тридцять срібляників у кишеню, інші ризикуючи життям рятували людей і гинули у тюрмах.

 З любов’ю та майстерністю  автор виписує образи героїв: безмежної оптимістки і життєлюбки Цилі Файн, поміркованого й мудрого Ізі Фогеля, добряка і спитника Мойші Лібмана.

Особливе місце займають у романі образи Божени Сковронської та Вальтера Лібіха. Їхні стосунки, що розпочалися з примусу, згодом переросли в шалене кохання, яке кожен переживав і відчував  по-своєму.

У якомусь сенсі роман «Труднощі потрійного перекладу» автобіографічний, бо родина автора, як зазначено в післямові, пережила і депортацію, і всі лихоліття війни. Тому історична складова роману викликає довіру. Твір може стати хорошою літературною основою для сценарію історичного блокбастера. Без усякого сумніву, вдало підібрана колекція архівних фотографій 1930—1940-х збагатила книжку.

Закінчується роман на оптимістичній ноті, де любов перемагає все. Напевно, неспроста  останньою світлиною автор ставить знімок молодої гуцулки з немовлям на руках. Попри всі жахіття війни, життя пробиває собі дорогу в майбутнє. У погляді молодої гуцулки буяє така життєва сила, така безмежна віра в добро, справедливість, щасливе майбутнє її дитини, що навертаються сльози. У ній є щось від Мони Лізи Леонардо, щось від святої Діви Марії. Говорячи стисло, це віддзеркалення самої сутності життя, це гімн життю. 

Михайло ГРИЦАК,
критик, сценарист, 
для «Урядового кур’єра»