ЮВІЛЕЙ

175 років тому в Житомирі народився Ярослав Домбровський — майбутній
герой трьох народів

Мало хто навіть серед корінних житомирян відповість, чому майдан Згоди, на якому височіє пам’ятник Ярославу Домбровському, має таку назву. Як далеко не кожен (особливо серед молоді) нині знає, ким була людина, іменем якої названо одну із головних вулиць міста, і що пов’язує поляка, який склав свою голову на барикадах Парижа, із колишнім центром Волинської губернії.

«Браталися з вольними ляхами»

Одним із найяскравіших дитячих спогадів Ярослава Домбровського стала згадка про «особисте» знайомство з царем під час відвідин ним Брестського кадетського корпусу. Увагу самодержця привернув дев’ятирічний хлопчик, якого, ще навіть не підстригши під єдиний ранжир, поставили у стрій. «Хто ти, дитино?» – запитав Микола І, беручи малолітнього кадета на руки. Чітко відчеканена відповідь — «Домбровський, поляк!»  — примусила всемогутнього імператора буквально впустити юного вихованця з рук.

Як бачимо, ще з дитинства син скромного житомирського архіваріуса звик пишатися своїм родом-племенем. Цей патріотизм не витравили ні роки муштри в кадетському корпусі, ні служба на Кавказі, де молодий офіцер-артилерист вимушений був воювати проти свободолюбних горців. А зближення під час навчання в Академії генерального штабу із гуртком прогресивних офіцерів, очолюваних добрим знайомим Тараса Шевченка, колишнім вихованцем Житомирської гімназії Зігмунтом Сераковським, зміцнило національно-патріотичні переконання Домбровського,  навчило з повагою ставитись до визвольних змагань представників інших народів.

Отож у січні 1862 року молодий штабс-капітан прибув до нового місця служби, яким стала Варшава, вже цілком сформованим борцем за незалежність Польщі. Слід особливо підкреслити, що на той час лозунг «За нашу і вашу свободу!» вже перетворив польський рух у загальнодемократичну справу. Не випадково вже згадуваний Зігмунт Сераковський говорив про себе, що «я українець з правого берега Дніпра», а одним із найвизначніших діячів польського повстання став нащадок давнього козацького роду Андрій Потебня. До речі, саме він був зв’язковим між створеним змовниками Центральним національним комітетом та редакцією герценівського «Колокола» в Лондоні та представниками народницької «Землі і Волі» у Петербурзі. А після початку повстання хоробро воював за свободу поневоленого народу, віддавши за святу справу своє життя.

Не менш показовий факт, що серед членів підпільної «Організації російських офіцерів у Польщі», які стали на бік повстанців, близько половини не були поляками за національністю. Та ці люди мали власне поняття про честь, що не дозволяло їм стати катами народу, який піднявся на боротьбу за свободу.

На барикадах площі Згоди. Фото з архіву редакції

«Караюсь, мучусь, але не каюсь»

У червні 1862 року на Київщині жандарми заарештували підполковника Красовського, який, за свідченням офіційних документів, «у малоросійському одязі поширював серед нижніх чинів листи із закликами не стріляти і не сікти селян за те, що вони хочуть землі і волі». «Злочинця» засудили до смертної кари і лише за мить до страти, коли розстрільна команда під барабанний дріб уже взяла на приціл приреченого, оголосили про царську «милість»: заміну вироку на 12 років каторги.

Арештованого у серпні того ж 1862 року Ярослава Домбровського «милість» самодержця теж не обійшла стороною. Спочатку затриманого офіцера звинуватили лише у «компрометуючому зв’язку» із своїми далекими родичами, які виявились польськими революціонерами. Та навіть цього вистачило для винесення… смертного вироку, «височайше» заміненого на 15 років каторги.

Тим часом саме Ярослав Домбровський до арешту був військовим керівником планованого повстання, що вибухнуло вже після ув’язнення офіцера до Варшавської цитаделі. Та навіть з-за тюремних мурів мужній в’язень примудрявся передавати на волю поради друзям. Отож залишається лише дякувати долі, що перші свідчення про справжню роль Домбровського у «заколоті» жандарми отримали вже після того, як засудженого відправили етапом до Сибіру.

Грізна депеша з вимогою негайно повернути арештанта під посиленим конвоєм для додаткового слідства наздогнала каторжан за кілька днів по тому, як бунтівник… безслідно зник. Невдовзі Ярослав Домбровський разом із відправленою у заслання дружиною, з якою він обвінчався вже арештантом Варшавської цитаделі, об’являться за кордоном. Колишньому офіцеру доведеться заробляти на хліб роботою кресляра в управлінні залізниць Франції, але навіть у найважчі часи вимушений емігрант не забуватиме отриманої в Житомирі від патріота-батька науки і не залишатиметься осторонь боротьби за незалежність Польщі.

Прапор, який спонукає на подвиги

«Більше русин, ніж поляк»

У написаному восени 1865 року Ярославом Домбровським «Відкритому листі» сказано: «Останнє повстання відкрило нам шлях, яким ми маємо йти. Нам слід вийти за межі егоїстичного патріотизму з тим, щоб керуватись думкою про права людини і визнавати права інших народів». Ще конкретніше ця думка висловлена у «Листі депутату Галіційського сейму»: «Польська нація, яка бореться за незалежність, чітко уяснила, що не можна відмовити у незалежності жодній народності, не настроївши проти себе тих, кому відмовлено у цьому праві, і тим самим не відрікшись від ідеї, написаної на піднятих нами знаменах, що рівнозначно самогубству».

Зрозуміло, що історію не переінакшити, але якби польсько-українські відносини завжди грунтувались на цих заповідях Домбровського, весь світ нині міг бути іншим.

Слід особливо підкреслити, що для засудженого до смертної кари політкаторжанина, який з чистим серцем писав:  «Вірую у воскресіння Польщі демократичної, а значить, вільної, щасливої і могутньої» – справедливе вирішення «русинського питання» було принциповим. Доклавши багато зусиль для організаційного становлення «Об’єднання польської еміграції», Ярослав Домбровський свідомо позбавив себе шансів на входження до керівництва цієї організації через свою вимогу «надати всім русинам (так тоді називали серед поляків українців. — В. Ш.) повну свободу бути з Польщею чи Росією».

На жаль, після розгрому знаменитої Паризької комуни, війська якої в найважчий час фактично очолював наш земляк, дехто навіть звинувачував його у зраді. «За винятком одного Домбровського, який був більше русином, ніж поляком, інші поляки, що служили Комуні, були чужі до її ідей. Вони просто виконували роботу військових найманців», – виправдовувався перед переможцями представник правого крила польської еміграції у Франції князь Чорторийський.

Та кожному відомо, що найкращий суддя — час. Попри всі зусилля переписати історію на власний копил, Паризька комуна залишається в ній першим соціалістичним урядом. Причому аж ніяк не більшовицького, а європейського зразка. Тому важко не погодитись із бойовим соратником Ярослава Домбровського,  його братом Теофілом, який у листі до знаменитого польського письменника І. Крашевського писав: «Нашою метою було не лише відстояти народний уряд Парижа, а й добитися перемоги соціальної революції. У разі її успіху це змінило б устрій усієї Європи. Чи втратила б від цього хоч що-небудь Польща? Ні! Виграла б що-небудь? Усе!»

… Куля, що смертельно поранила генерала Паризької комуни, знайшла Ярослава Домбровського на барикадах поблизу площі Згоди, назву якої тепер носить майдан у Житомирі. Саме нашому місту судилося стати малою батьківщиною героя відразу трьох народів, в пам’яті кожного з яких він залишився нібито за різні заслуги. Та головними серед них були любов до рідного краю, непереможне прагнення свободи і повага до законних прав кожного із сущих на землі народів. Саме завдяки цьому народжений в Україні поляк попри всі політичні бурі та зміни ідеологій залишається однаково шанованим по обидва боки українсько-польського кордону.

ДОСЬЄ «УК»

Ярослав ДОМБРОВСЬКИЙ (13.11.1836, м. Житомир — 23.05.1871, м. Париж, Франція) — польський політик, військовий діяч, революціонер, генерал Паризької комуни.

Походив з роду безмаєтної волинської шляхти. Син дрібного чиновника, архівіста губернського дворянського зібрання. З дев’ятирічного віку навчався у Брест-Литовському, потім у Петербурзькому кадетських корпусах, а згодом — у Костянтинівському військовому училищі (закінчив у 1855 р. прапорщиком). Служив на Кавказі. У 1859—1861 рр. навчався в Академії генерального штабу (Санкт-Петербург). Учасник боротьби Польщі за незалежність (член нелегальної групи з підготовки польського повстання). У серпні 1862 р. заарештований, понад два роки утримувався в казематі Варшавської цитаделі. Засуджений на 15 років каторги. За гратами навесні 1864 р. повінчався з Палагеєю Згличинською, згодом засланою на Поволжя під нагляд поліції. У грудні 1864 р. на етапі до Сибіру втік. Наступного літа з фальшивими документами відбув із дружиною за кордон. Оселившись у Франції, деякий час працював креслярем; став одним із лідерів польської політичної еміграції, виступав як публіцист, прагнув українсько-польського порозуміння. Під час франко-прусської війни 1870—1871 рр. рішуче став на захист республіки. У 1871 р. покликаний Комуною очолити легіон національної гвардії. Фактично був головнокомандувачем збройних сил Комуни. Смертельно поранений на барикаді поблизу Монмартру в бою з версальськими військами.