Якби я не знала, що провідний тенор Дніпропетровського академічного театру опери та балету Едуард Сребницький нещодавно відсвяткував 75-річний ювілей, нізащо б не здогадалася, скільки йому років. Багато хто молодший за нього міг би позаздрити прекрасній творчій і фізичній формі Едуарда Михайловича. Не дивно, що й нині в репертуарі соліста майже 150 ролей! Тим часом його шлях до визнання — це не тільки даний Богом талант, а й щоденна робота над собою.  

Усі нащадки великих так чи інакше відчувають, як на їхній долі позначається відоме прізвище. Роланд Франко, онук українського класика, в літературу не пішов. Обставини змусили його обрати іншу життєву стежку. Роланд Тарасович — гірничий інженер, кандидат технічних наук. Він — духовний, несуєтний продовжувач дідової справи. Його виступи на вечорах пам’яті Івана Франка та інших присвячених письменникові заходах, інтерв’ю в ЗМІ, допомога у формуванні музейних експозицій та участь у редакційних радах видань мають на меті донести до найширшого загалу правдивий образ велетня духу й літератури. І, звісно, популяризацію Франкової творчої спадщини. Цього року Роландові Франку минуло 80.  

Із правнучкою засновника психоаналізу Зигмунда Фрейда та дочкою найвисокооплачуванішого художника сучасності Люсьєна Фрейда Лючією МакАдам Фрейд ми познайомилися у Львові, де відома британська художниця вперше в Україні представила свою нову серію робіт «Ігри розуму». 

Робоча поїздка легенди світового хокею Владислава Третьяка до Сум була розрахована на кілька годин і розписана по хвилинах. Коли ж гість дізнався, що з ним хоче зустрітися кореспондент «УК», запропонував разом поїхати до міста Глухова, звідки родом його тато Олександр Дмитрович. Ось так дорогою, а також у місті вдалося поспілкуватися зі спортсменом, ім’я якого відоме на всіх континентах.

Легенда сучасного музичного мистецтва скрипаль світової слави наш краянин Олег Криса, який  понад два десятки літ живе і працює у США, цього року відзначив дві поважні  дати: 70-річчя із дня народження та півстоліття концертної діяльності. Його називають явищем у сучасному музичному мистецтві: він збирав і  збирає  найпрестижніші концертні зали Америки, Європи й Азії. З низкою ювілейних концертів маестро завітав до рідного Львова, звідки розпочав сходження на музичний Олімп. У місті, де до краянина особливе шанування, ювіляр приймав привітання рідних, друзів та колег.  

«Так, якось ми знайшли туго набиту листами сумку…» Саме з цього епізоду в романі Веніаміна Каверіна «Два капітани» розпочинається перше знайомство ще малого Сані Григор’єва з полярною експедицією капітана Івана Татаринова, сліди якої він потім наполегливо шукав у юному та зрілому віці. Як відомо, одним із прототипів полярника став уродженець рибальського хутора Крива Коса (нині селище Сєдове в Донецькій області) Георгій Сєдов. Життєвим шляхом свого земляка Віктор Бесчастний почав цікавитися ще змалку, а згодом усіх зібраних матеріалів вистачило на кілька науково-популярних книжок про першопрохідця полярних широт. 

Актори — люд мандрівний. Тому назвати маленький і затишний Молодіжний театр, що причаївся у затінку старих дерев у центрі Чернігова, провінційним якось неправильно. Адже його трупа з успіхом гастролювала на  різних сценах. Та й у себе на традиційному щорічному фестивалі «Грудневі театральні вечори» за останні чверть століття яких тільки уславлених митців не приймала!  Директор—художній керівник театру заслужений діяч мистецтв України Геннадій Касьянов із задоволенням перераховує зіркові імена та театри, яких гостинно і щиро вітали чернігівські глядачі. То яка це провінційна сцена?! Тим більше, що на неї щодня виходять служителі Мельпомени, котрі знані і на міжнародному рівні. Зокрема, нещодавно лауреатом Міжнародної премії імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» став улюбленець публіки Олексій Биш. Це у певному сенсі чернігівський П’єр Рішар — високий, худорлявий, магнетичний, чий і комізм, і драматизм — на зламі душі. Стало цікаво: а який він не в образі, а в житті? 

Один із найпопулярніших польських письменників, який проживає в Німеччині, автор відомого роману «Самотність у мережі» Януш Вишневський приїздив до Харкова на один із книжкових фестивалів. У  видавництві «Азбука» вийшло майже 600 тисяч екземплярів його творів, і всі вони розійшлися, як гарячі пиріжки. Серед прихильників його таланту — люди різного віку, та чимало молоді. Письменник охоче спілкувався з ними, роздавав автографи й презентував українськомовні версії своїх найпопулярніших творів. 
Нині в доробку Януша Вишневського — 16 художніх книжок. Це вагомо для людини, яка присвятила своє життя науці і ніколи не збиралася заробляти на хліб письменництвом. Що змусило взятися за перо вченого-хіміка та про власну творчу кухню Януш Вишневський розповів у цьому інтерв’ю.

Мабуть, немає такої  дорослої людини, яка б не переглянула в дитинстві мультфільми Черкаського «Острів Скарбів» чи «Пригоди капітана Врунгеля». Перед зустріччю з Давидом Яновичем пригадую найкоротший анекдот від нього: «Бац… і 80 років!» І девіз: «Жити — це не вчора і не завтра, а зараз, цієї миті».
Перед розмовою з ним я поділився намірами редакції підкріпити інтерв’ю ексклюзивними фото його 81-річної історії, але не врахував, яке лихоліття випало на часи змужніння знаного мультиплікатора та епікурейця.   

Він дебютував збіркою «Вулиця закоханих дерев» 1976 року і одразу ж його прийняли до лав Спілки письменників СРСР. Як на той час, факт промовистий і значущий, адже одна книжка ще не означала справжньої літератури. Однак для Анатолія Кичинського зробили виняток. І не помилилися. З інтервалом три роки одна за одною вийшли збірки «Світло трави», «Землі зелена кров», «Листоноша — Земля» та інші, які ствердили появу нового творчого імені.