Не хочу порівнювати себе і своїх колег-журналістів з тими, що гавкають на караван, однак те, що він іде навіть попри критичні публікації в центральному органі виконавчої влади, — беззаперечний факт. Нещодавно минув рік відтоді, як в «Урядовому кур’єрі» започатковано рубрику «Прошу слова!», під якою столичні та регіональні кореспонденти, активні громадські дописувачі порушують найболючіші питання життєдіяльності нашого суспільства. Однак більшість можновладців й вухом не ведуть на цю бурю в склянці води.  

За кілька днів до цієї дати мов рідній людині зраділа слову, яке змалку здавалося мені загадковим у своєму селі, а вже кілька десятиліть, ще від студентства, не чула його більше ніде і не зустрічала нікого, хто б знав, що це означає. І от з’ясувалося: воно з дитинства знайоме й нинішньому ювіляру, хоч його батьківщина на Донеччині й далекувата від моєї на Київщині, що неподалік столиці. 

Уперше побачив Діда Панаса на телеекрані вже майже дорослим. Але й досі пам’ятаю, як ще у п’ятирічному віці з нетерпінням чекав його чергової казки, яку іноді випадало почути по радіо. Через багато років мої діти, як і багато їхніх ровесників, також були у захваті від цього телеведучого, від його казок, приказок та примовок. Коли лунали магічні слова: «Вмощуйтеся зручненько та слухайте уважненько», навіть невиправні бешкетники затихали й ловили кожне слово цього вусатого, на вигляд суворого, але насправді доброго і щедрого дідуся. Щедрого на українське народне слово, на отой неповторний сільський колорит, якого нині дуже бракує, зокрема й на телеекрані. 

 Під знаком чорної і червоної ікри пройшли кілька останніх днів для прикордонників, митників і працівників міліції Сумської області. Спершу наряд правоохоронців затримав серед ночі в місті Буринь автівку «шевроле», водій якої, громадянин України, транспортував не багато і не мало — аж 120 кілограмів контрабандного чорного делікатесу на загальну суму майже мільйон гривень.

 Хто з нас не любить провести літню відпустку чи вихідні дні біля природного водоймища. Тільки-но пригріє сонечко, як береги заповнюються сотнями бажаючих позасмагати і покупатися. Але чи розуміємо ми, яка небезпека очікує на нас під час такого відпочинку?

 Сім’я херсонців Гречаних — Ніна Іванівна і Володимир Леонідович — передала свій триповерховий будинок площею 380 кв. м для розміщення у ньому соціального готелю для дітей-сиріт, випускників інтернатів. Щоправда, до новосілля ще не дійшло — потрібно зробити ремонт. Очікується, що перші мешканці заселяться сюди до 1 вересня.

Взагалі-то я про міський транспорт,  поїздка в якому в спекотну погоду перетворюється на нав’язливу близькість без запобігання.

Ось перед тобою виникає грайливий оголений пупчик і декольте майже до нього. Нехай! У дівчини це хоча б виглядає естетично. А коли із явно замалих за розміром напівпрозорих штанів вилазять на публічні оглядини зайві кілограми… Ну, вибачте, якось воно не жіночно…

Маю нагороду «Почесний донор Товариства Червоного Хреста УРСР». Чула, що відповідно до Закону «Про донорство крові та її компонентів» вона начебто дає мені право на щомісячну надбавку до пенсії. Будь ласка, розкажіть докладно, чи це так?

Н. ЧЕРКЕС,
с. Велика Цвіля Житомирської обл.

З двома синами проживаю в будинку барачного типу. Я працюю в бюджетній організації — зарплата трохи більше тисячі гривень на місяць. Молодший син навчається у ПТУ та отримує пенсію по втраті годувальника. Старший син тимчасово не працює. Нині за комунальні послуги я маю віддати дві третини своєї зарплати. У субсидії відмовляють через старшого сина, який є працездатного віку, але не працює і не навчається. А на що ж жити нашій родині? Раніше за комунальні послуги завжди платила вчасно та в повному обсязі. Та якщо платитиму й нині, діти просто залишаться голодними. Невже для нашої родини не можна зробити виняток?

Ксенія ШМОНІНА,
селище Новий Світ Донецької обл.

Звертається до вас ліквідатор аварії на ЧАЕС 1 категорії, інвалід ІІ групи. Переніс важку онкологічну операцію, проте до 2010 року ще працював. Нині вийшов на  пенсію.

Багато років проживаю в малосімейному гуртожитку та перебуваю у черзі на поліпшення житлових умов. Після Чорнобильської трагедії минуло вже 25 років, а про власне житло я й досі тільки мрію. Хоч за ці роки отримав купу обіцянок з різних інстанцій. Та далі діло не йде. Розумію, що нас — ліквідаторів — по всій Україні чимало. Але ж ми не шкодували здоров’я, коли держава сказала «Треба!»То чому ж нині ця сама держава про нас зовсім забула? Невже так і доживатиму віку у маленькій кімнатці? Та й ту не можу приватизувати. На мої запити місцеві чиновники відповідають лише  формальними відписками.

Де шукати правди?

Володимир ПОРЕМЧУК,
м. Кузнецовськ Рівненської обл.