Львів став основним прихистком для тисяч людей, які рятуються від війни, гуманітарним хабом і дверима в Європу. Сюди релокуються підприємства, щоб уберегти свій бізнес. Місто першим зустрічає всі міжнародні дипломатичні місії та поважних гостей, що приїжджають підтримати Україну. Львівські лікарі рятують тисячі поранених, постраждалих внаслідок російської воєнної агресії, яких евакуаційними потягами привозять сюди з регіонів, де тривають постійні обстріли. Однак Львів теж неодноразово обстрілювали ворожими ракетами. Перед міською владою постало чимало викликів. 

В «Урядовому кур’єрі» за 28 березня цього року було опубліковано статтю «Готується рейдерська атака?» У ній ішлося про «бої місцевого значення» в селі Нижня Хортиця, яке входить до складу Розумівської сільради і межує із Запоріжжям. Ініціатори конфлікту вирішили відібрати земельну ділянку в орендаря, якою той на законних підставах користується з 2007 року. Нині «атакуючі» продовжують наполягати на своєму, а орендар у свою чергу не збирається відступати, оскільки вважає, що діє в рамках, чітко окреслених законом. 

Минув рік, як у центрі Дніпропетровська серед білого дня десь упродовж півтори години пролунали чотири вибухи. Кожен наступний був потужнішим за попередній. Всі саморобні вибухівки закладалися у бетонні урни, уламки яких травмували людей. Внаслідок вибухів постраждала 31 особа, в тому числі 11 підлітків. 

Назву акції — «Немає другого Дніпра» — підказав великий Тарас у посланні «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…». У низці газетних матеріалів ішлося про те, в якому стані перебуває річка і що ми можемо (й повинні!) зробити для її оздоровлення. В центрі уваги кореспондентів був не лише Дніпро, а й великі й маленькі притоки, які його живлять, береги річок, штучні моря й водосховища, промислові та сільськогосподарські підприємства — отруювачі води. До аналізу проблем приєдналися вчені, екологи, господарники, свої думки на шпальтах висловлювали ті, кому не байдужа доля великих і малих річок України. Що ж змінилося за рік після проведення акції?

Поділля, передовсім центральна його частина, на якій нині адміністративно розташована Хмельниччина, завжди було і залишається житницею нашої Вітчизни. Недарма ще в сиві віки чимало різного штибу завойовників приходили сюди не за дорогоцінними металами, шовком чи заморськими пахощами. Справжнім багатством цих долин, названих золотими ще тисячу років тому, було збіжжя, хліб — першооснова життя, добробуту та розвитку. І сьогодні мої земляки не зраджують прадавній хліборобській традиції: третій рік поспіль Хмельниччину визнають найкращою в аграрному секторі країни. 

Минулого року «Урядовий кур’єр» тричі — 6 і 31 серпня, 30 грудня — звертався до проблеми його порятунку. Така увага до одного із сотень волинських озер не випадкова, адже цей непересічний об’єкт нашої культурної спадщини нерозривно пов’язаний із творенням самого українства, а отже — творенням нашої державності.    

Торік навесні «Урядовий кур’єр» друкував матеріал про жителів високогірного села Лопухів, що у Тячівському районі на Закарпатті (8 квітня 2011 року). Складні природно-кліматичні умови змушували говорити, що горяни живуть не завдяки, а всупереч усьому. Нещодавно журналіст «УК»  знову побував тут, аби дізнатися, що змінилося за рік. 

Саме про Свято-Троїцький кафедральний собор у Новомосковську Дніпропетровської області — бароковий шедевр дерев’яної сакральної архітектури XVІІІ сторіччя, єдиний дев’ятибанний хрестово-купольний в Україні, що у сотні найкращих дерев’яних споруд світу, — йшлося у романі видатного українського письменника Олеся Гончара «Собор». Храм внесений до державного реєстру національної культурної спадщини України та до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.  

Скоро минає рік, як «Урядовий кур’єр» (25. 10. 2011 року) висвітлював проблему нестачі очисних споруд у Балаклаві. За цей час Севастопольська міська державна адміністрація отримала нового керівника — Володимира Яцубу, а він у свою чергу — застарілі проблеми попередників. «УК» вирішив поцікавитися, як просуваються справи у Балаклаві, чи відбувається реконструкція очисних споруд у Севастопольському регіоні. Зокрема у тих населених пунктах, які не один рік скидають неочищені нечистоти у гірську річечку Бельбек, а та несе їх до Чорного моря.  

  Коли дивишся на приватний будинок — відразу бачиш, чи дбайливий господар у ньому живе. А в багатоповерхівці? За радянських часів мешканці таких «вуликів» звикли, що все має  тут робити ЖЕК. І це не дивно — помешкання справді були не їхніми: держава надавала їх хоч і в безоплатний, але найм. А не у власність. Нині ж інша ситуація. За статистикою, більше 90% квартир приватизовані чи куплені. Тобто уже весь дім, вважайте, приватний — на праві спільної сумісної власності. За логікою, мають сформуватися й інші підходи до утримання такого житла. Тож чиновники звернулися до світового досвіду у цій справі.