Прошу слова
-
Не «Містралями» єдиними…
Кілька днів тому, проходячи повз афішну тумбу на перехресті, що навпроти будівлі Ради Європи у Страсбурзі, я зупинилася, вражена сюрреалістичністю побаченого. У голові промайнули ще свіжі тривожні заголовки українських новин: «У Донецьку колони військової техніки без розпізнавальних знаків», «Росія стягує війська до кордону з Україною», «Росія готує черговий «гуманітарний конвой», тому мої очі відмовлялися вірити у те, про що сповіщала яскрава афіша у червоно-золотавих тонах. На ній фото — шеренга бравих вояків із синхронно відкритими ротами, а під ним — закличний текст: «Хор російської армії «Красная звєзда» виконає різдвяні та народні російські пісні 28 листопада у Страсбурзі у соборі Святого Фоми».
-
Коли навчимося чути вчених?
Гасла. Обіцянки. Істерика. Все це — політика. Її носії ось уже 23 роки запевняють, що все знають і уміють. Однак їхній бурхливий словесний потік, як бачимо, завершився трагедією для держави і казковим збагаченням тих, що клялися служити народу. Тож, як на мене, після наших позачергових виборів до парламенту нашим черговим народним обранцям є над чим замислитися, щоб не отримала країна усім нам відомі старі граблі.
-
Пепел рассыпали, и нет проблем?!
Не думал, что мне когда-либо придется прочитать в Фейсбуке этот крик души: «Меня, как и вас, сейчас мало волнуют российские покойники, в каком бы статусе они тут ни воевали. Но я таки понимаю, что российских матерей и жен, этих воспетых жертвенных русских женщин, не существует. Жены псковских десантников хоронят их, как бомжей, чтобы получить от Кремля квартиры. Русские матери — вместо того, чтобы примчаться и найти тут свого ребенка, — советуются с правозащитниками!.. Если их тут четыре тысячи полегло, то значит, четыре тысячи женщин не могут дозвониться на их мобильные телефоны.
-
Немає води — до сусіда йди
Знайома поскаржилася: вдома немає води. Історія не нова, нічого дивного. На жаль, не завжди комунальні служби повідомляють про аварійні та планові відключення. Втім, якщо і дають знати, то таким чином, що не кожному про це відомо. Тамара Іванівна зателефонувала в аварійну службу, де їй розказали, що воду перекрили через протікання на шостому поверсі.
-
Наука ненависті
За спогадами фронтовиків, бойовий шлях яких розпочався ще з червня 1941 року, в перші дні війни бракувало не стільки досвіду й організованості, скільки усвідомлення того, що німці — вороги, які заслуговують тільки одного — смерті. Давався взнаки не лише вплив горезвісного пакту Молотова — Ріббентропа, після укладення якого вчорашні «фашисти» незбагненним чином перетворились на «доблесних союзників по зброї». Насамперед ішлося про втовкмачуване впродовж десятиріч гасло, що пролетарі всіх країн — браття. Отож, мовляв, щойно імперіалісти ризикнуть напасти на СРСР, «пригноблені» закордонні трударі відразу повернуть зброю проти власних буржуїв.
-
Нейролептик від кардіолога
Сестра моєї мами, яка живе на Харківщині, захворіла. Тахікардія, високий тиск, задуха. Районний терапевт сказав, що в неї проблеми з серцем, і направив до кардіолога в Харківську обласну лікарню. Тітка насилу дісталася до лікарні, просиділа в черзі більше ніж дві години. Лікарка мигцем глянула на направлення від районного лікаря і виписала рецепт. Не оглянула пацієнтку, не розпитала її про стан здоров’я та супутні захворювання. Просто дала папірець із переліком ліків і наказала навідатися за місяць — «щоб подивитися динаміку».
-
Хочеш вина — купуй сама
Подруга розійшлася з чоловіком. З неофіційним, але дев’ять років, як кажуть, душа в душу. Розставання було складним, драматичним, за всіма законами жанру. Оксана постійно вагалася, чи правильне рішення, хвилювалась, як «він там без мене». Остаточну крапку поставила сестра «винуватця». Сказала чітко: «допомагаю і підтримую тебе, а не свого бовдура братика. З тобою разом вижену, але якщо пустиш його знов, я тобі не порадниця». Виставили-таки його з речами. Подруги всі підтримали жінку.
-
Щоденник полковника: хроніка злочинних дій
«Я не підкупляю, я купую» — цей афоризм не лише прижився у суспільстві, а й пустив глибоке коріння. Особисто в мене завжди викликало подив те, що ми мало не на п’єдестал ставимо людину, котра просто добросовісно виконала свій обов’язок. Але якщо озирнутися навколо, пояснення цьому очевидне: таких людей стає все менше. А звичка отримувати зиск за ті чи інші послуги перетворилася в узвичаєне явище.
-
Як вас тепер величати?
Можна було б не помітити цього пасквілю на нашу історію, який поширює в Інтернеті такий собі представник так званої «русской народной лініі» Андрєй Нікітін. Однак дуже вже заповзятливо вислужується перед новітніми «гегемонами» цей горе-аналітик, паплюжачи не тільки історичне минуле українського народу, а й сьогодення. Його дуже турбує, що діти навчаються в нас рідною мовою. Лякає зокрема, що «зростає кількість українських шкіл: на сході вони лише недавно почали становити більшість, а в центрі країни їх нині в середньому близько 70%, а на заході — вже майже 100%».
-
Кому потрібне «прекрасное далёко»?
Яка вона зручна, ця оповідь про Мойсея і те, як він 40 років водив євреїв пустелею. Здавалося б, вона мала набити оскомину ще на початку 1990-х, коли, танцюючи від неї, доходили до висновку, що й пересічним українцям до своєї землі обітованої як до неба рачки — і на це треба зголошуватися, бо без варіантів.
Аж ось знову схожі сентенції. «І так, ті, кому 40 і більше, мають зрозуміти, що насолодитися результатами реформ вони навряд чи зможуть. Просто не встигнуть».
Архів публікацій
-
президент україни
-
Урядовий портал
-
УКРІНФОРМ
-
ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ
-
урядова гаряча лінія 1545
-
ДЕРЖБЮДЖЕТ 2021
-
АНТИКОРУПЦІЙНИЙ ПОРТАЛ