Недавно пощастило вперше побувати в школі селища Чупахівка Охтирського району на Сумщині. Саме пощастило, бо відкрив для себе багато чого нового, доброго і світлого.
Того дня у навчальному закладі, який нічим особливим не вирізняється з-поміж сотень інших, проходив методичний фестиваль (!) учителів української мови та літератури Охтирщини. А його темою сіячі вічного і доброго обрали літературу рідного краю, тобто художні твори письменників-земляків не лише минувшини, а й сьогодення.

Попри те, що у другій половині цього року воєнна агресія проти України стала масштабнішою і зовсім не прихованою, а економічне становище істотно погіршилося, наша країна майже зникла зі світового інформаційного простору. Частково у цьому винні ми самі, посилаючи меседжі про нібито перемир’я. І дарма що впродовж усього збройного конфлікту його дотримувалася виключно українська сторона і коштувало воно нам сотні людських життів, чого, за великим рахунком, ніхто не оцінив. 

Заслужений діяч науки і техніки Франц Бутинець відгукнувся на публікацію «Міносвіти почало ламати хребет корупції», надруковану в «УК» за 2 грудня, повідомленням про порушення в Житомирському державному технологічному університеті. Про них він писав у Державну інспекцію навчальних закладів. Звідти відповіли, що поділяють його стурбованість щодо низького рівня кандидатських дисертацій. Водночас інформували, що питання організації роботи спеціалізованих вчених рад, якості підготовки та аналізу дисертаційних робіт на предмет виявлення в них плагіату не належить до компетенції Державної інспекції навчальних закладів. Ще й нагадали, що, згідно з вимогами закону, повторного звернення, якщо є рішення по суті, не розглядають. 

Недавно у колі місцевих літераторів згадували нашого генія Василя Симоненка, який пішов із життя похмурого грудневого дня. Відвідали його могилу, на якій завжди червоніють живі квіти. Читали вірші. Виявляється, серед шанувальників витязя української поезії багато молоді, яка дуже чутливо реагує на будь-які утиски національної свідомості, на спроби путінських пропагандистів принизити українців.  

Сісти за написання цих рядків змусила публікація «А з водою вихлюпнули й дитину», що побачила світ в «УК» від 16 грудня цього року. Як розповіла у ній моя колега Інна Омелянчук, компетентний і наполегливий керівник, який чимало зробив для людей — колишній голова Корецької райдержадміністрації Рівненської області Михайло Волинець, — враз став непотрібним нашій державі. Внаслідок непродуманого ухвалення, а потім найчастіше бездумної, механічної реалізації Закону України «Про очищення влади». 

Здогадайтеся: як можна тлумачити термін «залізниця» за версією упорядників Словничка-жартівничка? Будете здивовані, але це драбина.
Утім, колись почув не менш цікаве значення. Макіївські представники соціального дна, які активно збирали металобрухт, розповідаючи про свої будні, аж занадто часто повторювали «залізниця».

У чоловіка стався серцевий напад просто на вулиці. Діставшись із надзусиллям до квартири (добре, що нещастя сталося неподалік дому), викликав «швидку». Медики надали відповідну допомогу, й оскільки проблеми із серцем виникли вперше, порадили звернутися в поліклініку. Чоловік так і зробив. Там констатували передінфарктний стан і запропонували викликати «швидку», щоб та доправила до лікарні.  

Дід Ілля купив гвинтівку й одразу ж поспішив до магазину (в іншому місці люди в маленьких селах не збираються).

— Дивіться, — підняв над головою зброю, — новісінька, патрони теж маю. Хочу, щоб усі знали: якщо злодюга знову навідається до моєї оселі, пощади не буде… 

Не спалося. Та й нині ніч — суцільне горе… Жителька Горлівки ще звечора збагнула, що перебути ніч доведеться знову у ванній. Це тісне приміщення без вікон під час потужних обстрілів вважається найнадійнішим місцем схову. Звісно, значно безпечніше перебути лиху годину у підвалі їхньої багатоповерхівки, але хіба у свої сімдесят із гаком туди находишся східцями аж із дев’ятого поверху? Тому й доводиться майже щоночі «приймати ванну». 

Днями мав нагоду згадати давній анекдот. Леонідові Брежнєву (для молоді: був такий вождь у колишньому СРСР) доповідають, що народ краде. Він поцікавився: «За кордон воно йде?» — «Та ні, залишається у нашій державі», — відповіли. «То хай крадуть», — резюмував вождь.

Та за незалежності України, коли кордони відкрилися (для молоді: за часів СРСР навіть комар за кордон не міг пролетіти), ситуація стала не контрольована ніким, а саме: крадуть і виводять гроші в офшори. І чомусь чи не кожний народний депутат (принаймні попереднього скликання) мав за честь стати власником банку. Я спочатку розумів, що питання тут дотичне до терміну, який ввів в обіг Леонід Кравчук, себто в менталітеті: разом двоє українців скупі, а якщо окремо в кожного власний банк, то вони ощасливлять народ. Але вже очевидно, що навіть однієї п’ятірні забагато, щоб перелічити багатих, які люблять Україну до глибини власної кишені.