Обшук у Бібліотеці української літератури в Москві, арешт її директора Наталі Шаріної, затримання співголови об’єднання українців Росії Валерія Семененка і нарешті рішення Федеральної міграційної служби РФ про перереєстрацію українських громадян, які перебувають на території Росії, для «визначення їхнього правового статусу» — події невипадкові й тісно між собою пов’язані.

Атаку на культурний осередок українців у Росії інакше, ніж істерією, не назвеш. Адже керівництво Бібліотеки української літератури, навчене попередніми досвідами обшуків і перебуваючи під усевидющим оком ФСБ, намагається чітко дотримуватися драконівських вимог російського законодавства, щоб зайвий раз не наражатися на небезпеку. 

Начебто недавно «Урядовий кур’єр» відзначав своє 20-річчя, а сьогодні нам уже чверть століття. Для газети, що почала свій шлях у 1990 році, це немало. Ті, хто знає історію розвитку вітчизняного ринку друкованої преси та історію становлення урядового видання, пам'ятають, за яких часів народився «Урядовий кур'єр» і яке важливе завдання він виконував і виконує нині.

Політика й мистецтво, політика й література, культура, освіта, медицина… Ми настільки часто прив’язуємо це слово до різних сфер, що, попри волю, перетворюємо його на надреальне, надважливе, ба — навіть на єдине поняття, яке керує нами в цьому житті. Світ заполітизований. Він виштовхує суспільство у не зрозумілу для сприйняття ірреальну хмару. Вона розприскується вогкими краплями й нависає над схиленими головами українців, диктуючи ілюзорні правила гри, захльостуючи невидимими для ока нитками, регочучи незвичним для людського вуха тембром. Там, де панує політична надреальність, згасає остання іскорка справжнісінького й автентичного життя-буття українця.

Щасливий випадок звів мене із заслуженим художником України, видатним карикатуристом і співавтором Малого Державного герба Олексієм Коханом. За іронічних обставин ця світла людина наблизила мене до відповіді на запитання: чому політику та гумор майже не вживають в одному ключі? 

Не перестаю дивуватися київській міській владі: Віталій Кличко та його заможна команда вже стільки витримали критичних ударів, що можна було не раз побувати в нокдауні. Але міський голова, як справжній боксер, стоїть на ногах столичного рингу, тримаючи ці удари й не втрачаючи координації рухів та орієнтації. При цьому пан Кличко не зважає на свист та невдоволені вигуки з усіх боків, що з кожним раундом посилюються. 

Добре, що місцеві вибори вже завтра. І зовсім не тому, що вкотре сподіваюся, що до влади оберемо депутатів-патріотів, які нарешті подбали б про інтереси громади, а через те, що кандидати в депутати перестануть вигадувати, як заохотити виборця поставити галочку в бюлетені в потрібному місці. Адже вигадки дійшли до маразму.

Не думала, що цьогорічна передвиборча гонка позбавить деяких претендентів на тепле крісло здорового глузду. Зазвичай агітаційний період у  моїй рідній Калинівці, що на Київщині, не виходив за межі виставляння агітаційних наметів, розповсюдження газет, у яких розхвалювали претендентів. На ура розходилися ручки, календарики, інший дріб’язок. Іноді за кандидатів у місцевому Будинку культури витанцьовували та виспівували різні колективи. А ось синців та дітей, що тремтіли від холоду, ще не було до четверга, 22 жовтня 2015 року. 

Недавно після тривалої перерви поспілкувався з двома знайомими. Як це буває нині, не обійшлося і без обговорення політичної ситуації. Брати, особливо не добираючи  слова, вздовж  і впоперек крили командування Збройних сил, яке на першому етапі допустило іловайську трагедію, чикрижили главу держави і главу уряду, які так і не спромоглися повністю переламати хребет корупції і забезпечити в Україні високі європейські соціальні стандарти. 

«Добрий ранок! Французька поліція. Будь ласка, покажіть свої паспорти», — гучний оклик будить пасажирів автобуса авіаліній компанії «Люфтганза», який прямував ранковим рейсом з аеропорту Франкфурта-на-Майні до залізничного вокзалу Страсбурга. Пасажири, протираючи очі, слухняно дістають документи. Поліцейські, чемно дякуючи, беруть їх у руки, уважно роздивляються кожну сторінку, і, знову сказавши «мерсі», повертають власникам. Паспортний контроль завершено, і автобус, минаючи умовний німецько-французький кордон, потрапляє на територію провінції Ельзас.

Це вперше за останні чотири роки мого перебування у Страсбурзі я натрапила на паспортний контроль на внутрішніх кордонах країн Шенгенської зони. «Це все, мабуть, через сирійських біженців», — пошепки каже французькою своєму чоловікові молода арабка у хеджабі, ховаючи в сумочку французький паспорт.

Передвиборчий казус стався в селі Мирне Жовтневого району Миколаївської області. Тоді, коли в окремих населених пунктах шикуються черги з кандидатів на посаду міських та сільських голів, тут не знайшлося жодної людини, яка погодилася б очолити місцеву громаду. До призначеної дати ніхто не подав заяви про реєстрацію кандидатом на посаду сільського голови. Лише одна людина висунула свою кандидатуру в депутати сільради. Таку пасивність у виборчому процесі жителів Мирного мало хто може пояснити. Хоч місцеві вважають, що причини є.

У Мирному 720 жителів, з яких півтисячі виборців. Колись тут працював радгосп «Мирний», нині господарюють фермери й одноосібники. Життя в селі відповідає його назві: тихе, безконфліктне. У цьому зокрема заслуга чинного сільського голови Віри Савчук, яка пропрацювала на виборній посаді десять років. Утім, каже, програмумаксимум виконала. 

Усім добре знайомі крилаті вислови прусського генерала, військового теоретика, реформатора та історика Карла фон Клаузевіца: «Війна — продовження політики іншими засобами», а також «Військові повинні підпорядковуватися політикам».

У сучасних умовах практичного використання Росією проти України технологій і механізмів гібридної війни (гібридного миру) логічне запитання: у чому сутність і спрямованість гібридної політики Росії щодо України та країн пострадянського простору, країн-членів і партнерів ЄС і НАТО, інших країн Заходу?

Представник славетного українського роду мільйонерів і меценатів Мішель Терещенко у книзі «Перший олігарх» з теплотою згадав Маленький Париж. Так у позаминулому столітті російський літературний критик Микола Добролюбов уперше назвав степову перлину. І якщо Париж на берегах Сени найближчим часом начебто жодні потрясіння не очікують, окрім, може, тисячі-другої мігрантів, то обласне місто в центрі України на порозі зрушень.

На Кіровоградську міськраду невдовзі чекає ухвалення рішення про зміну назви міста. Запропонований варіант має затвердити Верховна Рада. Із виконанням законодавства про декомунізацію місто на Інгулі перегорне чергову сторінку в історії перейменувань.