Жителі великих міст, напевне, вже звикли до того, що з усіх боків на нас повсякчас семимильними кроками нещадно наступає «цивілізація» у вигляді асфальту, бетону, скла та заліза, з яких чомусь нині будують усе навкруги. Найсумніша тенденція нового часу — знищення останніх зелених насаджень (дерев, невеличких газонів і сквериків), яким просто дивом ще вдавалося вціліти в цих кам’яних джунглях. 

Міністерство соціальної політики України підрахувало прожитковий мінімум з огляду на фактичні ціни жовтня 2015 року: для працездатних осіб він становить 2488 гривень. Це майже вдвічі більше за офіційно встановлений (з першого вересня прожитковий мінімум на одну працездатну особу становить 1378 гривень). Дітям дошкільного віку та тим, хто втратив працездатність, пощастило ще менше: перші можуть розраховувати на 1167 гривень, а інваліди — лише на 1074 гривні, стверджує стаття 7 Закону України «Про державний бюджет України на 2015 рік».

Логіку в підрахунках наших чиновників зрозуміти важко. По-перше, інваліди та малеча хочуть їсти, мабуть, не менше, ніж працездатні особи. А по-друге, чому прожитковий мінімум спочатку встановлюють у розмірі 1378 гривень, а потім починають коригувати «з урахуванням фактичних цін». Складається враження, що українські чиновники купують продукти харчування в інших магазинах, їздять не в українському міському транспорті й платять комунальні платежі не за українськими тарифами, якщо фактичні ціни для них — відкриття.  

Чимало користувачів соцмереж постять карти України з територією нашої держави, значно більшою за нинішню. На цих мапах наші західні кордони розташовані у східній Польщі (Лемківщина, Надсяння, Холмщина і Підляшшя), а північні — у південній Білорусі (Берестейщина і Гомельщина). Найбільші шматки «української території» покривають землі сучасної Російської Федерації. Північ і північний схід України доповнюють Стародубщина, Сіверщина зі Слобожанщиною, а найбільш ласий шматок на південному сході, за Азовським і Чорним морями, — Кубань і Ставропілля. 

У репортажах про життя Криму, відімкнутого від енергопостачання з України, важко не звернути уваги на суто російське ноу-хау — змонтовані на базі автомобілів велетенські автономні телевізори, що просто на вулицях і площах знеструмлених міст транслюють новини для позбавлених звичного інформаційного опіуму громадян. Звісно, можна іронізувати над Путіним, який замість вкрай потрібних електрогенераторів завіз на анексований півострів пристрої для промивання мізків. Однак навіть дефіцитну електроенергію у Криму нині використовують не для пекарень, а для друкарень, видані в яких масовими накладами газети безкоштовно роздають кримчанам замість хліба.

Фактично йдеться про повномасштабну кампанію інформаційного зомбування, добре опрацьовану ще з часів СРСР, коли одягнені у куфайки радянські громадяни із мізерними заробітками (у колгоспах до 1965 року взагалі не давали зарплат) були впевнені, що їхньому щасливому життю заздрять усі на світі. 

Разом із сонцем, яке вкрали насуплені хмари, нині у тисяч українців зникло бажання викладатися на повну — на роботі, під час навчання. «Вискочити з колії» не допомагає вже ні міцний чай, ні ароматна кава, ні пательня смаженої за особливим рецептом картоплі, з’їдена наприкінці дня із друзями. Осіння, яка плавно перейшла в зимову, депресія! 

У 1995-му нам було ледь за тридцять. Ми бігали на курси комп’ютерного лікнепу, без вагань сплачували долар за хвилину розмови нечувано прогресивним стільниковим зв’язком (мобільні телефони не відрізнялися розмірами від стаціонарних) і щиро сміялися зі слів львівського академіка від медицини Дмитра Деонізовича Зербіна, який запевняв, що людина вважається молодою до 45 років.

Якщо так, то можна сказати, що на Буковині в часи становлення незалежності керівні посади у системі влади, інформаційному просторі, школах і лікарнях обіймали просто-таки юнаки і дівчата. Хоч у багатьох за плечима був Афган, досвід керування колгоспами, великими виробничими колективами, зокрема промислових підприємств. 

Днями син, студент Рівненського державного гуманітарного університету, намагався придбати в залізничній касі пільговий (як і належить за законом) квиток на поїзд із Рівного до Києва. Має ж бо почесну місію: представляти університет і, зрештою, державу в Європейському студентському парламенті, засідання якого вперше відбуватиметься в Україні під егідою посольства Франції. 

У ситуації невизначеного майбутнього розірваної надвоє Донецької області питання мови медіа на підконтрольній Україні території лише на перший погляд може здатися другорядним. Доречно нагадати, що соціологічні опитування, які проводили на Донеччині ще за мирних часів, незмінно виводили в лідери за рівнем довіри саме місцеві газети. А вони на 95% виходили російською мовою і посилювали русифікацію. За останній рік з’явилася лінія інформаційного фронту, яка остаточно розділила медіа, і виявилося, що українські ЗМІ потребують державної підтримки та уваги не менше, ніж військо.

Почну з того, що на нині окупованій території газета «Донеччина» не виходить — наш офіс у Донецьку розгромили і пограбували терористи. А інших масових газет українською для жителів області як не було раніше, так немає й тепер. Натомість виникли просякнуті ненавистю до України видання. Крім Донецька, в Макіївці, Харцизьку, Сніжному, Горлівці та інших містах окупаційна влада відновила під своїм прапором випуск газет, які здавна служили всім режимам на «общєпонятном язикє». 

Масштабна експансія сирійських біженців на територію ЄС, початок активної військової взаємодії Москви із Дамаском, серія гучних терактів на території ЄС — усе це впродовж останніх місяців остаточно надало громадянській війні у Сирії статусу проблеми загальносвітового значення. 

«Щойно відкритий пам’ятник Голодомору у Вашингтоні вже живе — люди приносять сюди свічки, колоски, фото і навіть листи до загиблих», — написав у Фейсбуці голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. Що ж, хай із запізненням, але світ має дізнатися якомога більше про страждання, які випали на долю нашого народу понад 80 років тому. Адже тоді світ мовчав, а Україна вкривалася мільйонами жертв.

Але ж мовчали й у нас. Тваринний страх проник в усі пори суспільства, і волати про біду мало хто був спроможний. Більшість радянських письменників добре розуміли, що голод не тітка, і воліли не згадувати про нього, хоча бачили на власні очі, що насправді творилося. У спогадах «Його таємниця» Аркадій Любченко розповів, як навесні 1933-го з Миколою Хвильовим відвідали голодну Полтавщину. Побачене у селі, де вимерло три чверті населення, їх шокувало: «Коли ми пізнього вечора вийшли у двір, вразила нас цілковита темрява і надзвичайна тиша.