Випускник середньої школи №5 шахтарського селища Володарськ, що розташоване поблизу Свердловська Луганської області, Дмитро Ласкавий у 22 роки захистив кандидатську дисертацію, а вже у 28 років став наймолодшим доктором наук в Україні. Шахтарське селище, та й сам Свердловськ, — серце Донбасу. Проте Дмитро, який зумів за 11 років здійснити наукові відкриття в межах тем «Англійсько-російське протиріччя в Персії: нафтовий фактор, 1901 — 1917» і «Велика Британія і міжнародні суперечності навколо поділу персько-месопотамської нафти, 1918 — 1928», вважає, що ярлики, які навішені Донбасу та його жителям, — це неправильне уявлення про реальність. Як людина, що не звикла пасувати перед труднощами, професор кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин Луганського національного університету імені Тараса Шевченка готовий спростувати стереотипи, у тому числі соціальні та світоглядні. 

Агресор може скільки завгодно брязкати зброєю, однак ніколи не зрозуміє  тих, хто захищає  рідну землю. Тому, попри напружену ситуацію, ми, українці, маємо знати: ми неодмінно переможемо. Переможемо, бо на нашому боці правда.
Останні події в Криму тривожать і водночас згуртовують. Днями в селищі Перевальне, де російські солдати за звичним сценарієм оточили українську військову частину, дружини українських вояків стали на захист чоловіків.
Вони закликали російських солдатів не провокувати українські Збройні сили на порушення присяги і виступили за збереження миру. Живим щитом стали й дружини наших військових у Новофедорівці. Їх не злякали автомати і кулемети… 

Минулими вихідними суспільна напруга в низці областей України сягнула найвищого рівня. Радикально налаштовані молодчики намагалися завадити Україні рухатися курсом утвердження демократії та втягнути людей у вигідне їм протистояння. Втім, наштовхнулися на зовсім протилежний результат: люди в різних регіонах України рішуче висловились проти втручання чужих у свою політику. Хоч не скрізь було легко відстоювати свої ідеали. Як це відбувалося — бачили власні кореспонденти «Урядового кур’єра».  

З 18 по 27 лютого до служби Євромайдан SOS звернулись за пошуком близько 600 осіб. На зараз 248 осіб вже знайдено.

Станом на 08:00 годину 28 лютого ще розшукується 333 особи.

Зробимо застереження: ці люди не обов’язково безвісти зниклі, про них нам відомо, що хтось із рідних, близьких, друзів не знають, де вони, та не можуть встановити зв’язок. Також потрапляння до цього переліку не означає автоматично, що особа має причетність до подій Євромайдану. 

Давня лемківська пісня «Пливе кача по тисині» у виконанні гурту «Піккардійська терція» стала тугою, смутком, реквіємом сьогодення. Під цей пісенний щем,  його багатоголосся тисячі українців прощалися з Героями Небесної Сотні. І тепер цей твір повів наш народ у пам’ять на глибокі століття, у пам’ять про тих, хто навічно впав на Майдані за нашу свободу.

Кожна значна історична подія має притаманні лише їй символи. Але й самі не відаємо, чому такий знак ураз з’являється. Ось десятки, а може, й сотню літ співали лемки про те, як пливе кача тисиною, про розмову матері із сином, який сам не знає, де погине, але відчуває, що таки поляже, й могилу «виберут» йому «чужі люде».

Усе розпочалося на світанку, коли, за словами очевидців, у приміщення Верховної Ради Криму та Ради міністрів увірвалися кілька десятків озброєних людей. Вони вивели з приміщень охорону і забарикадувалися, незабаром до ВР під’їхав автобус, з якого вийшло ще зо три десятки людей у формі без будь-яких розпізнавальних знаків і почали переносити до будівлі великі сумки зі зброєю. Згодом на флагштоках цих установ поряд із кримським прапором замайорів прапор Російської Федерації.

Учора вранці до нашої редакції у супроводі трьох молодих хлопців вломився (саме так, не зайшов, і не завітав) такий собі Володимир Ананьєв, який мигцем показав посвідчення помічника нардепа від «Свободи» Едуарда Леонова. 
Хизуючись пістолетом, розмахуючи аркушем паперу, який він назвав «наказом» свого депутата, Ананьєв заявив, що уповноважений зняти з посади головного редактора та його заступників, обізвавши їх зрадниками України, і призначає свою кандидатуру. Коли керівництво редакції пояснило зайді, що знімає і призначає редактора газети Кабінет Міністрів і що варто почекати кілька годин, бо парламент якраз займається питанням призначення уряду, Ананьєв увійшов у раж, смикав за одяг заступницю редактора Ларису Усенко, погрожував зброєю редактору та іншим присутнім у кабінеті співробітникам редакції. При цьому заявляв, що діє від імені Ради Майдану.  

Руйнація Південного Криму як курорту, збитки для економіки півострова й країни. Падіння популярності Великої Ялти порівняно з іншими чорноморськими, зокрема й російськими зонами оздоровлення та відпочинку. Втрата кримчанами можливості заробити на послугах для відпочивальників.

Усе це стало б реальністю, якби було підписано проект указу колишнього президента Януковича «Про зміну меж території Ялтинського гірсько-лісового заповідника». 

Україна єдина, а найбільшим ворогом хоч Криму, хоч Галичини сьогодні є корупція. Ось проти неї і борються люди. З цими словами одного з учасників учорашнього мітингу під Верховною Радою автономії, який представився: «Я українець, одружений з росіянкою», важко не погодитися.  «Перекопати  перешийок і насипати дамбу поблизу Керчі не вдасться», — зауважив  мені у телефонній розмові знайомий ялтинець. «Проросійські екстремісти в Криму переоцінюють ситуацію та дурять себе», — заявив депутат Верховної Ради Криму Леонід Пілунський в коментарі журналістам. А тим часом на місцевому майдані   скандували: «Слава Україні!» та «Банду — геть!».  У відповідь представники проросійського мітингу співали  російські патріотичні пісні і вигукували назву сусідньої держави.

У голосі азербайджанки Таміли відчуваю ледь вловимий біль. Вона ніяк не може збагнути, навіщо нині, коли в країні така біда, горе прийшло у сотні українських родин (хто-хто, а вона, лікар за фахом, добре знає ціну людського життя), спекулювати мовним питанням? І мені стало соромно перед нею за те, що підкидають хмизу у згасле багаття. За те, що зробили боляче людині, чия міра патріотизму, можливо, значно вищої проби за патріотизм багатьох галичан. Приїхавши майже 40 років тому до Львова, вона закохалася у це прекрасне місто, у львів’ян, в Україну, виховала патріотами двох синів Максима й Степана! Такі сини  — гордість не лише для батьків, які не вчили їх спеціально патріотизму чи національної гордості. Вона в них у крові, вони вчилися цього з батьківського ставлення до життя, до людей, своїх професійних обов’язків, коли ті живуть роботою, проблемами і болем своїх пацієнтів не від години до години, і водночас із теплого щирого ставлення до їхньої родини.