Шкода, що немає про війну серіалів українського виробництва. Щоб, знаєте, знято було по-сучасному, з сьогоднішнім баченням усього того страхіття. Щоб сюжет — не відірвешся. Немає…  

Харківський поет Анатолій Перерва — один із тих, хто не потребує особливого представлення. Визнаний майстер українського слова, лауреат літературних премій, він завжди відкритий для спілкування з читачами, рідний і близький за творчим духом у письменницьких колах Слобожанського краю. Пише щиро, влучно, надаючи своїм образам людяності, невимушеності й любові. Кожна нова збірка поета — це зворушлива сповідь, яка змушує заглибитися як у сиву давнину, так і порозмірковувати над життям сучасним. Наш власний кореспондент побувала у творчій майстерні Анатолія Перерви.  

Обабіч прадавнього тракту Луцьк — Пінськ —Вільно, що стрімко розсікає поліські бори, в безлюдній місцевості за селом Карасин у Маневицькому районі зіщулилося велике старе кладовище. А навпроти нього, через дорогу, на краю величезного поля  сиротіє стара липа. Чорний камінь біля неї засвідчує, що на цьому місці колись стояла церква, а трохи далі було село Грива…  

Історики кажуть, що для гідного представлення минулого треба більше зусиль, ніж для творення сучасності. Схоже, що найбільшою мірою цей вислів стосується музеїв, які є точками перетину часових просторів — минулого, сьогодення і майбутнього. Значною мірою завдяки цим закладам ми усвідомлюємо свою органічність і автентичність в історичному аспекті розвитку людства. 

Відкриття виставки збіглося з 90-річчям видатного українського письменника Анатолія Дімарова. Його присутність у столичному Українському домі надали події особливого значення. Адже учасники і гості виставки першими дізнались від радника Президента України Ганни Герман про нагородження письменника орденом Ярослава Мудрого IV ступеня, мали нагоду почути мудре слово легенди  вітчизняної літератури. Як завжди, він не підлаштовувався до події, а був самим собою — відвертим, щирим, відповідальним і оригінальним.

— Завдяки книзі, — сказав Анатолій Дімаров, — людина не втрачає духовності і розвивається. Письменник, якщо стоїть на стороні народу, любить його, повинен бути в опозиції до влади.

Наостанок ювіляр процитував Івана Франка, який писав, що одні люблять Русь як хліб і сало, а він гавкає щодня, щоб вона не спала… 

Ольга Чайка в Технічному коледжі ТНТУ ім. Івана Пулюя викладає діловий етикет. Називає себе солодкою жінкою через любов до солодощів. Збирати ж рецепти сала її спонукала сумна подія — передчасно пішов із життя батько, який був саломаном. Удома завжди мав понад десяток заготовок із національного продукту. Великими шанувальниками сала стали два його сини. Поминаючи батька, згадували, як він готував сало. Так і з’явилися в нотатнику Ольги Чайки перші рецепти.  

Торік Лувр відвідали 8,5 млн екскурсантів, Британський музей — 5,6 млн, а 32 київські музеї — 3,2 млн. Чому так? І що роблять вітчизняні музеї для розв’язання в нинішніх скрутних умовах найважливішої складової своєї діяльності — самостійного пошуку джерел фінансування? Одним з них є спонсори. Проте в державі таких прикладів — пальців однієї руки забагато. А такі складові прибутків як кафе, ресторан, крамниця, бутик також нереальні, оскільки мають проблеми з легалізацією.  

Як відомо, торік країною прокотилися численні акції протесту людей, які живуть зі смертельно небезпечними хворобами і потребують ліків, що закуповуються за рахунок держави. Вони вимагали наведення порядку в проведенні тендерів. Для них такі процедури, без перебільшення, вирішують питання життя і смерті. Чи є нині загроза повторення торішньої ситуації, коли через затягування тендерів не було закуплено життєво необхідних ліків?

У Міністерстві охорони здоров’я запевняють, що процедури державних закупівель ліків активно тривають. Старт торгів відбувся 21 березня цього року. 

Почну свою статтю із запитання до кожного читача газети: чи бачили ви, шановні, перебуваючи, скажімо, в європейських країнах, щоб у тамтешніх місцях харчування відвідувачі користувалися алюмінієвими ложками та виделками? Такий феномен у наш час можна побачити найчастіше в республіках колишнього СРСР, за винятком прибалтійських. Ми — не виняток. Пояснити це можна наслідками Великої Вітчизняної війни, коли наша авіаційна металургія, виконуючи замовлення армії, виробляла сотні тисяч алюмінієвих кружок, баклажок та ложок. У повоєнні роки до них додалися виделки, тарілки, тазики й каструлі. Автору довелося бачити таке виробництво на Ступінському металургійному заводі Мінавіапрому СРСР (Підмосков’я).  

Кожен четвертий українець хворий на гіпертонію. Такі цифри озвучили медики в Міжнародний день боротьби з цим підступним захворюванням. І це лише верхівка айсберга, стверджують лікарі. Гіпертонія та її наслідки в Україні щороку забирають більше життів, аніж СНІД, рак і туберкульоз разом.