«Наша нинішня війна — це продовження боротьби воїнів УПА»

«Коли тяжко на душі, згадую хлопців з УПА з Вовчака. Вони не мали ні держави, ні уряду, ні світового визнання, ні фінансової підтримки, ні можливості діяти легально на своїй землі. Вони не мали нічого з того, що нині маємо ми. У них були лише ідея, мета і незламний дух. І вони воювали. Наша нинішня війна — це продовження боротьби воїнів УПА, наша Перемога — це перемога і для них; та перемога, якої вони так прагнули, але не дочекалися».

Василь Мазурик про Вовчак, своє дітище, і про УПА може говорити безупинно. У цивільному житті він був директором Історико-культурного комплексу «Вовчак — Волинська Січ», а з травня 2022-го — військовослужбовець одного з підрозділів 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Свого часу пан Василь обіймав посаду голови Турійської районної державної адміністрації. Багато років пропрацював у лісовій галузі, був начальником управління лісового господарства у Волинській області.  2015-го разом з колегами зводив оборонні споруди на маріупольському напрямку фронту, пізніше доправляв деревину і будівельні матеріали на різні ділянки фронту. Саме про ліс і все, що з ним пов’язане, говорить із захопленням і сьогодні.

«І професія, і любов усього мого життя — ліс. Як директор лісгоспу, на території якого лежить урочище Вовчак, я й познайомився з нашим комплексом та прикипів до нього душею: очолював роботи з упорядкування, згодом — з організації відповідних умов для військового вишколу молоді, який проводила ГО «Сокіл».

Команда «Волинської Січі» дуже велика, наголошує Василь Мазурик. І доки він на фронті, люди, які вклали в комплекс так багато сил, роблять усе, щоб він розвивався. Максимум зусиль вони доклали і до організації великого потрійного свята: Покрови Пресвятої Богородиці, 80-річчя УПА, Дня захисників та захисниць України. 

«На Покрову ми відкрили експозицію 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, нашої рідної бригади, в якій служить величезна кількість волинян-земляків. Експозицію бригади на «Волинській Січі» створено завдяки підтримці командира бригади полковника Олександра Охріменка. Він відвідував Вовчак ще до початку повномасштабної війни, вболіває не тільки за бригаду, а й за наш комплекс».

Нині Василь Мазурик воює на Харківщині, далеко від рідної Волині та Вовчака. Війна постійно нагадує про себе звуками далеких і не дуже вибухів, до яких, добре це чи зле, швидко звикаєш. Про те, що буде велика війна, каже Василь, знав задовго до її початку.

«Ще до 24 лютого ми з однодумцями створили в Турійську роту охорони. А о 7-й ранку 24 лютого вже із наплічниками стояли біля військкомату. Ще через годину почали будувати блокпости. А із травня служу в славетній 14 ОМБр».

У складі свого підрозділу пан Василь брав участь у тяжких боях на Донбасі, визволенні Харківщини. І хоч, каже, несентиментальний, дорослі й діти, які у визволених селах і містах Харківщини вибігали з будинків, зі сльозами на очах та вітанням «Слава Україні!» дякуючи нашим воїнам, надзвичайно розчулили. 

«Таке кожного з нас мотивує і надихає, що аж крила виростають. Тож настрої в підрозділі, який став для мене рідним, бойові. Так триматимемося до самої Перемоги, визволення Криму. Зараз маємо унікальний шанс переламати нарешті хребет скаженому російському ведмедеві, залишивши наступним поколінням мирну, вільну, соборну Україну, про яку так мріяли воїни УПА. І ми це зробимо. На пам’ять про них, про всіх, хто віддав життя за Україну, заради наших дітей. Бажаю кожному з нас відчути смак Перемоги! Зі святом! Героям слава!»

«Не можу зараз подарувати своєму синові обійми, але можу подарувати йому майбутнє»

Надія — тендітна та невисока на зріст крихітка. Вона бойовий медик і у складі свого підрозділу впродовж восьми місяців повномасштабної війни захищає Україну. Таких, як вона, діловою мовою називають професіоналами, а побратими кажуть просто: «Медик від Бога». Годі порахувати, скільки врятованих життів на рахунку цієї маленької жінки, а, сама вона каже, що досі пам’ятає першого пораненого, якому надавала допомогу.

«Це було багато років тому, тепер здається, що в іншому житті — кульове поранення у грудну клітку і пневмоторакс. І досі в пальцях крізь рукавички пам’ятаю відчуття тіла воїна, якого рятувала.

Звісно, відтоді дуже багато змінилося: і в наших головах, і в серцях. Ми навчилися діяти в ситуаціях, у яких, здавалося, не впораємося. Рік тому я навіть уявити не могла, що одночасно необхідно буде рятувати 15 поранених бійців. Але нам вдалося».

У князівській бригаді Надія служить із 2016 року. Каже, з дитинства мріяла про фах військового. І хоч пішла вчитися на медика, вже коли складала випускні іспити, знала, що йде у військо. На випускний не пішла — того дня, коли одногрупники святкували, поїхала на полігон проходити військовий вишкіл. І досі, каже Надія, про своє рішення і свій вибір жодного разу не пошкодувала.

«Я на своєму місці роблю те, що можу і вмію. Та у всьому, що мені вдається, велика заслуга людей, які поряд зі мною, побратимів, мого підрозділу. На фронті вони для тебе більше, ніж сім’я. Це люди, від яких залежить твоє життя і доля країни».

Удома на Надію чекає трирічний син. Тепер він із бабусею, мамою Надії, яка з розумінням поставилася до рішення доньки «не засиджуватися в декреті».

«Шалено сумую за своєю малечею. Не можу зараз подарувати своєму синові обійми, але я роблю все можливе, щоб подарувати йому мирне майбутнє.

Коли думаю про синочка, всміхаюся. І це допомагає відволіктися від нашого сьогодення».

Далеких планів на майбутнє Надія не будує. Бо, як і кожен із нас, не знає, що чекає на неї завтра чи навіть за пів години. Одне вона знає напевне: ми відвоюємо і повернемо до життя всі окуповані території. І Крим також.

«Треба вірити і боротися. Перемога буде за нами! Україна сильна! Як і жінки, що її захищають».

Фронтова  князівська Лілія

Лілі 22, і вона у складі свого підрозділу бригади визволяла північ Харківщини від рашистів. Розповідаючи про контрнаступ, дівчина знічено усміхається — не вважає, що зробила чи робить щось особливе, адже як і кожен із князівських воїнів, готова задля України та Перемоги зробити навіть неможливе.

«Мої рідні, звісно ж, не знали, що і де я роблю. Для мене головне, щоб вони не хвилювалися. А я, як і кожен із нас, чітко знала, як діяти, щоб вибити наволоч із позицій. Ворог до останнього не здогадувався, що  його оточили, — пригадує дівчина. — Коли ж зрозумів, яке в нього становище, зав’язався запеклий бій.

 Якщо щиро, то для мене, та й для всіх, хто був поряд зі мною, панічні крики ворога, його спроби евакуювати поранених, вибухи, коли він підривав боєкомплект, звучали, як музика. Нелюди не заслуговують ні на жаль, ні на співчуття. Смерть ворога — це відповідальність ворога, який прийшов на нашу землю і забрав тисячі українських життів». 

Крім допомоги пораненим побратимам (а всі вони вже одужують у шпиталях), Ліля із гранатомета прикривала наступ. Переконана, що нічого особливого в її вчинку немає.

«На той момент від мене вимагалося саме це. І я могла й мусила це робити. Робитиму все, що мені під силу, для нашої Перемоги».

Побратими свого бойового медика шанують за фахові навички, бойовий, але лагідний характер, веселу вдачу і ямочки на щоках, які кожен, навіть найпохмуріший день здатні зробити яскравішим.

Надія ЗАМРИГА, 
начальник служби зв’язків  з громадськістю 14 ОМБр  ім. князя Романа Великого,  капітан

Катерина ЛИТВИНЧУК, 
офіцер служби зв’язків  з громадськістю, старший  лейтенант 56 ОМБр

«Чекали їх, щоб нарешті набити табло»

«Кос» — кадровий військовий, з дитинства на службі. Офіцер тактичної ланки — таких найбільше бракує на війні. Воює вміло і жорстко, має живий аналітичний розум, сталеву волю й залізні нерви: тижнями і місяцями битися під цілодобовими обстрілами і штурмами, спати по дві години на добу — таке витримає не кожен. Попри очевидну втому, воює з азартом, ворога не боїться.

Сам «Кос» сміється: «Який там страх, ми чекали їх, щоб нарешті набити табло. Коли 23 лютого привели нас у стан повної боєготовності, привезли купу боєкомплекту, всі просто рвалися в бій. Щойно вони рипнуться, і ми наберемо трофеїв. Готувалися до мобільних дій. Вивчали позиції, розробляли плани, готували особовий склад. А отримали шквал ствольної артилерії».

Ділянка відповідальності роти — можливо, найбільше пекло на всьому фронті 56 окремої мотопіхотної Маріупольської бригади. Попри шалені обстріли, командирові вдавалося мобілізувати бійців і відбивати атаки. Вороги платили велику ціну за кожну зайняту позицію. На жаль, гинули й наші хлопці.

«Легких поранених не рахували. Сам собі вирізав осколок, перетягнув поранене місце й побіг. Катетери ставили теж в окопах. Прокапався — і в бій. Бо не міг евакуювати всіх. Довелося відійти, коли артилерією зруйнували останній нормальний підвал. Якби залишилися, там наступного дня були б ще втрати. Тому відійшли метрів на 200 на нову лінію. Ми не здали позиції, залишивши фактично перекопане поле. Бійці зробили неможливе, утримуючи рубіж так довго», — розповідає офіцер.

Оборонятися завжди емоційно важко, та «Кос» не втратив оптимізму. Каже, про наступ думали ледь не від самого початку війни.

«У якийсь момент заговорили: а чого ми тут сидимо, треба думати про наступ, як нам зайти в Донецьк. І командири почали собі складати плани, як це зробити, якими вулицями, де закріпитися. Поки що то лише плани», — зізнається ротний. Але сподівається, що контрнаступ не забариться і війна не затягнеться надовго. Каже, хоче спробувати пожити мирним цивільним життям.

Володимир МАЗУР,
офіцер служби зв’язків  з громадськістю 56 ОМБР

60 ОМБр 

Надзвичайними людьми себе не вважають

Нашими воїнами захоплюються генерали та військовослужбовці провідних армій світу, хоч українці — звичайні громадяни з мирними професіями трактористів, будівельників, науковців, викладачів, музикантів, ІТ-спеціалістів, водіїв, сантехніків, хліборобів, фінансистів та багатьох інших, які стали на захист своєї землі. Вони не міфічні амазонки чи атланти. Це гідні громадяни своєї держави. Сьогодні хочу познайомити вас із двома з нашої бригади.

Євген у мирному житті був власником СТО в Києві. Небагатослівний. Ставиться до росіян як до ворогів, яких не варто недооцінювати. Віктор — начальник відділу Нікопольського заводу феросплавів, актор, письменник та музикант, має власний рок-гурт «Граючі паузи», родом з міста Нікополь (місто лежить на узбережжі Дніпра, яке ворог обстрілює щоденно). З лютого боронить нашу країну на фронті.

— Як потрапили в армію?

Євген: Уже служив за мобілізацією в перші роки війни, був у гарячих точках. Коли розпочався повномасштабний наступ, жив у столиці. Разом із дружиною прийняв до себе близьких друзів, яким довелося тікати від обстрілів із села Мощун Бучанського району на Київщині. У їхній будинок влучив снаряд, повністю зруйнувавши його. Із Києва тікати ніхто не збирався: ми самоорганізувалися зі знайомими та друзями, щоб боронити рідне місто. Ворога ніхто не збирався зустрічати з квітами.

Я досить добре знав ділянку передмістя у напрямку Ірпеня, бо ми з дружиною мали в цій місцевості будиночок, де проводили багато часу. Тому було прийнято рішення працювати саме на цій ділянці. Той місяць боїв був жорстокішим, ніж усе, що я бачив на війні в Донецькій та Луганській областях.

Коли закінчилися бої за Київ, вирішив повернутись до ЗСУ, бо добре розумів, що війна не закінчиться сама собою, і хотів бути поряд з людьми, яким міг довіряти, йдучи в бій. Тому зателефонував колишньому командирові військової частини, в якій встиг послужити до повномасштабного наступу росіян на Україну (у військкомат не пішов, бо там були величезні черги).

На мій подив, додзвонився одразу. Але слухавку взяла жінка (то була мати командира), яка дала мені його номер телефону і сказала, що він перебуває на півдні країни. Тоді я ще не знав, що він служить в іншій частині. Зрештою я поспілкувався і з самим командиром, який вказав, куди мені потрібно приїхати. Я, не вагаючись, зібрав речі й рушив на південь. Відтоді служу в частині, яка визволила вже чималу територію нашої держави.

Віктор: Ще 24 чи 25 лютого мені зателефонували з «РТЦК та СП». Я, не роздумуючи ні хвилини, вирішив іти боронити державу і вже наступного дня опинився саме там, де мають бути всі справжні чоловіки. Для когось це може видатися дивним, але до повномасштабної війни я зовсім не служив в армії, лише закінчив військову кафедру.

— Що, на вашу думку, найважче на війні?

Віктор: Мені як командирові певної ланки довелось усвідомити, що не все знаю. Тож вчився на ходу. Та найважче було перебувати 24/7 з підлеглими, з якими до війни був зовсім незнайомий. Усі ми були різними: кожен мав вади, складний характер. Тож на початку були навіть сварки. Але нам це вдалося подолати, і тепер працюємо як злагоджений механізм.

Мені доводилося інколи бути достатньо жорстким. Адже справжній офіцер — це не людина, яка просто вдягнула форму, почепила погони. Такого тебе не сприйматимуть підлеглі. Ти повинен довести, що гідний звання офіцера. А це нелегко, як декому здається. Тому я постійно вчуся бути гідним звання. Коли пішов на війну, мені одна людина сказала: «Якщо руки та серце наші будуть чистими, то ми обов’язково переможемо!» Намагаюся дотримуватися цього девізу.

Майже до всього в армії можна звикнути. Головне — щоб було тепло й де поспати. Не можна звикнути хіба до втрат. Мені, на щастя, не доводилося втрачати підлеглих, але коли знаєш, якою ціною даються нашій армії перемоги, старанно бережеш людей. Звісно, доводиться непокоїтися за рідних, які залишилися в Нікополі. Дружина працює в лікарні, батько — інвалід, а ще маю двох синів. Арсеній — студент Львівського НУ ім. Франка. Федір служить у ДСНС, щодня розбираючи завали зруйнованого ворогом нашого рідного міста. Більшість фото зруйнованого Нікополя в мережі, до речі, зробив мій син, і я ним дуже пишаюсь.

Євген: Із 2014 року я зрозумів найголовніше: дуже важко та боляче втрачати особливо тих, кого встигаєш полюбити та подружитися з ними. Втрату близьких морально найважче пережити, тому намагаюся не прив’язуватися до тих, з ким пліч-о-пліч захищаю державу.

— Як це — бути захисником своєї держави? Що вас мотивує воювати на фронті?

Євген: Нам теж буває страшно. Але коли заходиш у визволені населені пункти, які були під окупацією ворога, і бачиш на власні очі та чуєш, що москалі тут коїли, то переконуєшся: все це недарма, від ЗСУ залежить життя наших громадян і визволення країни від цієї нечисті. Наш шлях — лише вперед!

Моя мотивація — мої рідні та близькі, захищатиму їх до останнього від усього того насилля, вбивств та руйнування, що несе із собою росія. Нині перебуваю на своєму місці та роблю внесок у нашу спільну перемогу.

Мені пощастило бути під командуванням командира, з яким я починав 2014 року. Командир ще тоді вчив нас, солдатів, і ставив високі вимоги, бо добре розумів, що від вишколу залежить життя особового складу. Звісно, нині він має вищі посаду та звання. Щиро вірю, що саме такі командири приведуть нас до перемоги. Війна навчила мене цінувати кожен момент життя та проживати його на максимумі, бо завтра може не настати.

— Що стало найбільш пам’ятним для вас за час війни?

Віктор: Мої підлеглі мають фішку: постійно намагаються спровокувати мене на конфлікт. Але в них це не дуже добре виходить. Та якось в укритті я заснув і почав балакати (мені розповіли про це пізніше). Хлопці почули мою фразу «він у цьому зовсім не компетентний». Хтось на це сказав: «Знайшовся на нашу голову інтелігент!» І всі стали сміятися. Я прокинувся й довго не міг зрозуміти, що сталося.

Євген: А я запам’ятав на все життя історію, про яку ми згадуємо лише зі сміхом. Але коли вона відбувалася, нам було зовсім не до жартів: це було в перші дні визволення села Іванівка на Херсонщині.

Ми мали витягнути звідти залишену ворогом БМП. Але москалі все ще нас добре бачили. Тому було прийнято рішення зробити це в темну пору доби. На операцію вирушили я, старшина та заступник командира частини. Я мав за потреби дезорієнтувати ворога, швидко рухаючись на автомобілі з увімкненими фарами. Старшина повинен був прикривати заступника командира частини, рухаючись разом з ним на захопленій БМП.

І ось їду я попереду на визначеній відстані за мною — БМП. Раптом чую чийсь свист, не розуміючи, хто це свистить. А БМП в русі дуже гучна. Зупинятися не можна в жодному разі, тому я трохи уповільнююся, гадаючи, що, може, занадто швидко рухаюся, і це мені такий сигнал подають товариші. Але свист лунає. Тоді набираю обороти й думаю, що треба рухатися швидше. Як виявилося пізніше, з боку БМП біг, махав рукою та свистів… старшина, який мав бути в БМП. Звісно ж, ми його підібрали. Босого! На запитання, де він подів взуття, старшина відповів: «Я хотів перейти по башті, щоб пересісти, і саме в той момент був поворот. Розуміючи, що можу впасти, намагався схопитися за щось руками,  натомість зачепився взуттям за башту і злетів з неї. Ворог був близько, тож вирішив наздоганяти вас босим, намагаючись привернути вашу увагу свистом». Жага до життя була вищою від інших обставин. Старшина пробіг босоніж кілька кілометрів, доки його помітили. 

— Що хочете сьогодні побажати воїнам ЗСУ?

Віктор: Стійкості, віри, самовідданості, особливого ставлення до праці. Я боявся й боюсь, що завалю якусь справу, щоб через мене загинули люди, не виконалась якась операція. Переймаюся цим настільки, що для мене це головний пункт. У нас немає часу на марнування. Коли начебто є вільний час, потрібно вдосконалювати свої знання та навички.

Євген: Відданості своїй справі, із честю та гідністю нести високе звання воїна, не бути слимаками й не нехтувати власною безпекою, бо одна помилка може коштувати зриву операції, вашого життя та життя всього підрозділу.

Велику роль на війні має твоє оточення, ті, хто поряд. Лише завдяки спільним зусиллям можеш вижити та якісно виконати завдання. Важливо довіряти своїм побратимам, бо без довіри нічого не вийде. Попри все, не втрачаємо віри в перемогу та жагу до життя, продовжуємо жартувати та сміятися навіть в окопах під обстрілами.

Віктор: Війна відтинає зайве й навіть зайвих людей як громадян сусідньої країни — росіян. Світ змінився, і якщо людина цього не бачить, вона себе обманює.

Сніжана ЗАГРЕБЕЛЬНА,
  молодший лейтенант

Президент України Володимир Зеленський нагородив орденом «За заслуги» ІІІ ступеня «за громадянську мужність та самовідданість» пенсіонера з міста Новодністровська Чернівецької області Миколу Шевчука. Вчинок людини поважного віку викликав у глави держави захоплення: у перші місяці повномасштабної війни пан Микола переказав на потреби ЗСУ—  100 тисяч гривень і 10 тисяч доларів, які заощаджував багато років. Таку благодійність пояснив тим, що як свідок двох воєн (Другу світову пережив ще дитиною, але добре запам’ятав), хотів хоч щось зробити для Перемоги України над росією.

Щодня переймаюся гордістю за громадян України. Різного віку і статі, вони щодня роблять внесок у боротьбу з лютим ворогом. Навіть коли, здавалося б, робити це неможливо: майстрині з волонтерського руху «Зігрій», коли в їхніх оселях пропадає світло, плетуть шкарпетки й шапки для воїнів ЗСУ з матеріалів (вияв великої турботи), які не плавляться. «Щоб наші солдатики не обпалили шкіру, якщо займеться». А мама льотчика із Прикарпаття Героя України Степана Тарабалки віддала гроші, які отримала після загибелі сина, на облаштування реабілітаційного центру для воїнів: колишній маєток польських панів, що стояв пусткою, облаштовують під оздоровчий центр для українських військових. За голову тут Наталя Тарабалка, яка покинула заробітки за кордоном уже наступного дня після повномасштабного вторгнення росіян, щоб допомагати нашим захисникам. Оговтатися від втрати сина й досі не може. Тож робота в оздоровчому центрі стала для неї порятунком.

Уся Україна піднялася на боротьбу з московськими нелюдами. Навіть діти: чотирирічного хлопчину розчулило відео, на якому наші солдати на передовій гріються біля вогнища і смажать хліб на вогні. Він у сльозах сказав мамі: «Заберімо всіх солдатів до себе додому, бо мені їх шкода!» Тоді подумалося: доки в українцях живе любов у серці, співчуття до ближнього, віра, доти ми залишимося людьми.

І наші воїни на фронті це цінують. Вони захоплюються людяністю маленького хлопчика і сміливістю двох немолодих чоловіків з Ніжинського району на Чернігівщині, які захопили в окупантів та передали ЗСУ: російські БМП, танк, броньовик «Тайфун», бензовоз, санітарну машину, БАТ для риття окопів та три «камази» снарядів. Із таким народом за такої підтримки наші воїни обов’язково переможуть кацапську наволоч.

Олександр КРЮЧКОВ,
«Урядовий кур’єр»