У квартиру бурштинокопача Олександра Васильєва в Клесові на Рівненщині вночі кинули гранату. Частина помешкання зруйнована, Олександр та його дружина, на щастя, живі. Це скупе повідомлення облетіло 25 липня місцеві стрічки новин.
Ось вам і новий привід для бурштинового майдану, який після стрілянини та вибухів 9 травня вже, було, зібрався на півночі Рівненщини («УК» писав про це 16 травня ц. р. в матеріалі «Бурштиновим балом заправляє кримінал»). Далі, 12 травня, на позачерговій сесії обласної ради саме він, Олександр Васильєв, розповів, що і як насправді відбувається в бурштиноносній зоні на Рівненському Поліссі. Разом з іншими копачами вимагав: узаконьте, нарешті, видобуток! Ми готові платити податки державі, а не побори різноманітним «дахам», які борються між собою за сфери впливу.
А «дах» — найвищий, депутатський
Обласні депутати вкотре звернулися до народних, цього разу з ультиматумом. Вимагають прийняти необхідні зміни до законодавства протягом двох місяців — інакше наступна сесія Рівненської облради відбудеться під стінами Верховної. Щоправда, присутній тоді в залі народний депутат України від Рівненщини Юрій Вознюк публічно зізнався, що хоч і новачок у парламенті, але вже добре зрозумів, що там ведеться справжня війна за сфери впливу на рівненський бурштин.
Чи це, бува, не відповідь на запитання, чому за 23 роки української незалежності так і не були прийняті такі закони, які давали б змогу завдяки видобутку сонячного каменю достойно жити і самим людям, і державі? Однак тепер, після Майдану, думали люди, все зміниться.
Та розбірки на Поліссі тривають, незадоволені періодично перекривають траси, тепер ось навіть гранатами кидаються. І, звісно ж, активно миють бурштин, який контрабандними каналами пливе у Польщу та все активніше — у Китай. Китайці, кажуть, платять значно більше.
Скажете, не до бурштину нам сьогодні. Ще й як «до бурштину»! Бо поки держава здригається в економічних та фінансових конвульсіях, урізає все, що можна урізати, жива валюта спокійнісінько йде просто-таки з наших рук у кишені вправних ділків.
Самі копачі сказали: лише з прибутків, отриманих за рівненський бурштин, за рік держава могла б погасити всі зовнішні борги. Навіть якщо ці цифри перебільшені, це все одно — золота жила! Якщо за день (чи за ніч) роботи з мотопомпою ти сплачуєш «дахові» 500 доларів, це означає, що заробляєш, як правило, значно більше. Коли пощастить, кажуть бувальці, то й на 10 тисяч «зелених» за ніч намиєш!
Але є тут одне табу, яке не «здадуть» під загрозою смерті, — канали збуту продукції. Про них вам не розкажуть нізащо в світі — навіть діти, які активно задіяні в процесі. Звісно, що китайці на Полісся особисто не приїздять, але канали працюють без збоїв.
Міліція, прокуратура та СБУ періодично рапортують про успішні спецоперації: мовляв, вилучено стільки-то мотопомп, ще стільки-то — бурштину-сирцю. Хоча, здається, й самі чудово розуміють, що все це — крапля в морі, якого їм за нинішніх обставин ну ніколи не вичерпати…
Чи почують рівнян?
Що ж робити? — запитали ми в представника першого президента на Рівненщині заслуженого економіста України Романа Василишина, за часів якого почалася розробка бурштинових родовищ у краї.
— У Законі «Про бурштин», що прийнятий у перші роки незалежності, його прирівняли до дорогоцінних каменів, — сказав співрозмовник. — А це означає монополію держави на видобуток. Відповідно, держава створила підприємство «Укрбурштин», яке займалося видобутком та переробкою бурштину й було підпорядковане Міністерству фінансів України. Ми й справді думали, що на цьому підніметься і область, і, певною мірою, держава. Піднялися ж, на жаль, лише окремі спритні ділки, що стали справжніми багатіями. Тим часом державне підприємство, яке переходило з підпорядкування одного відомства до іншого, змінювало назви (нині це «Бурштин України») вже навіть позбавлене розробки родовища. Скажу більше: його кілька разів штучно доводили до банкрутства, щоб приватизувати. Останнього разу цьому завадив Майдан…
Але поки що нічого не змінилося: на підприємство з Києва вкотре прислали нового директора… Незаконний видобуток бурштину треба було загасити ще в зародку, прийнявши, як кажуть, на марші відповідні закони. Ми й тоді пропонували те ж саме, що на порядку денному сьогодні. Вивести бурштин із розряду дорогоцінних каменів, отже — дозволити старательський видобуток на родовищах, що не мають стратегічного значення для держави, відкрити легальні пункти скуповування каменю.
Утім, все це вже набуло таких великих нелегальних масштабів, що я сумніваюся, чи вдасться тепер безболісно ввести процес у законне русло.
Зробити це нині намагається народний депутат України від Рівненщини Микола Кучерук. На початку червня він зареєстрував законопроект «Про внесення змін до кодексу України про надра щодо видобування корисних копалин із проявів, що не мають промислового значення». До речі, стосується він і торфу, глини, піску. і навіть вугільних копанок на сході України. Але на голосування проект ще не ставили.
Тоді, на початку липня, Кучерук разом з усіма народними депутатами від Рівненщини Юрієм Вознюком, Валентином Королюком, Юрієм Благодирем, Олегом Осуховським, Миколою Сорокою та Віталієм Чугунніковим звернулися до Прем’єр-міністра Арсенія Яценюка з пропозицією врегулювати питання через постанову Кабміну. Так от, у зверненні до Прем’єра рівненські обранці оцінили перспективні запаси бурштину-сирцю в краї у 1500 тонн — на зовнішні борги, справді, вистачить! Виходить, якщо «дах» і найвищий, депутатський, то не рівненський.
— Мені відомо, що вже готовий проект постанови уряду «Про врегулювання ситуації з видобутком бурштину на Рівненщині», — каже голова облдержадміністрації Сергій Рибачок. — Там ідеться про максимальне спрощення процедури отримання дозволів на видобуток та легалізацію вже видобутого каменю, прописана й рекультивація пошкоджених територій. Але на сьогодні місцеве населення, на жаль, розцінює поклади бурштину як свою власність і щодня порушує закон, видобуваючи його нелегально. Скажу так: при наявності політичної волі за кілька місяців процес можна врегулювати.
Такої волі, як бачимо, знову немає. Що в такій ситуації робити людям на Поліссі, для яких за роки незалежності влада не створила необхідних робочих місць? Те, що вони, власне кажучи, й роблять. Адже в сім’ях тут по 10—15 дітей.
Невже держава й справді думає, що виживають вони виключно завдяки її соціальній допомозі та виплатам на дітей?