Українців, які щодня в години пік змушені користуватися громадським транспортом, важко чимось здивувати. Люди вже звикли до того, що переважна кількість водіїв вважають автобус, яким керують, учасником дорожніх перегонів. Перемогти — означає обігнати маршрутку, яка їде попереду, і набрати якомога більше пасажирів. А на зауваження тих, хто хоче безпечно доїхати до потрібної зупинки, водії в кращому разі відмовчуються. Часто ті, хто на власному автомобілі їдуть поряд з маршруткою і бачать, як вона легко обганяє легкові авто, обурюються: стільки людей у салоні — і така швидкість!

Якщо пасажиру не пощастило зайняти сидяче місце, він знає: міцно триматися за поручні потрібно обома руками, щоб не впасти на сусіда, коли водій рве з місця або раптово зупиняється, побачивши підняту руку. Українці, яким уранці потрібно їхати на роботу, навчання чи у власних справах, звикли до цього, до штовханини і навіть до сварок, які іноді виникають у маршрутках, автобусах, метро, і мало зважають на такі інциденти. Більше того, ми взагалі мало зважаємо одне на одного. Буквально закриваємо очі й затуляємо вуха.

Так, у транспорті люди зранку досипають або роблять вигляд, що не виспалися, аби не поступатися місцем. Хоч про взаємну ввічливість постійно нагадують, зокрема, гучномовці в метро. Мало хто насмілиться «розбудити» такого соню і зробити зауваження. Та й робити це іноді немає сенсу. Крім того, чимало пасажирів, озброївшись навушниками й телефонами, вперто не помічають стареньких, жінок, дітей, адже зайняті важливими справами — читають новини по мобільному або проходять черговий рівень гри. Ось така у нас повага до оточуючих.

Увечері, коли люди їдуть з роботи чи навчання, картина кардинально не змінюється. Одягнувши маску байдужості, хтось, стомлений, поспішає додому, а хтось має інші плани. На жаль, байдужими залишаємося навіть тоді, коли одні дозволяють собі ображати інших.

Так, нещодавно моя знайома, повертаючись з роботи додому, в метро стала свідком жахливої ситуації. Сварки в транспорті бувають різні. На дрібні, можливо, й не потрібно звертати уваги, але не на такі. Отож спустившись у підземку на станції «Хрещатик», знайома ледве втиснулася в переповнений вагон. Усі, з розумінням ставлячись одне до одного, терпіли тимчасові незручності, попри те, що не було змоги навіть поворухнутися. Як оселедці в банці, але без конфліктів, люди доїхали до «Лівобережної», де зазвичай виходить чверть пасажирів. Стільки ж вийшло на наступній станції «Дарниця». Здавалося б, усім уже мало бути зручно в напівпорожньому вагоні поїзда, який через дві зупинки прибував на кінцеву станцію «Лісова». Але виявилося, що не всім.

На сидіннях, де зазвичай вміщаються шестеро людей, залишилося двоє — чоловік і жінка, старша за нього. Першому було зручно, він спирався своєю спиною на спинку сидіння, а друга напівсиділа — примостилася на самому краєчку біля дверей. Коли люди вийшли і звільнилися місця біля чоловіка, жіночка попросила його трішки посунутися, щоб зручніше сісти. Але той навіть не почув прохання чи зробив вигляд, що не почув. Жінка звернулася до нього ще раз, очевидно, щоб пересвідчитися, чи не глухонімий він часом, а втретє вона торкнула його пальцем.

З відчуттями у чоловіка було краще, ніж зі слухом. Він таки повернувся до жінки і, помітивши біля неї дві важкі торби (очевидно, саме вони заважали їй просто пересісти на інше вільне місце), видав: не чіпай мене, село. Вона перепитала: а ти не з села? На що з незрозумілою гордістю та зневагою до співрозмовниці той відповів: ні. І відвернувся, але не посунувся. Жінка встала, щоб пересісти на вільне місце, схопила важкі сумки, а в цю мить електричка раптом загальмувала — і вона, падаючи разом з ними, вдарилася головою об залізний поручень.

Зі сльозами на очах жінка з допомогою моєї знайомої підвелася і дійшла до сидіння. Решта пасажирів мовчки спостерігали за ними. Жінкам, очевидно, лячно було соромити кремезного чоловіка, який був ще й напідпитку. Чоловіки, мабуть, з цієї самої причини вдавали з себе глухонімих. Лише беззахисна жінка, витираючи гіркі сльози, попередила свого кривдника: Бог усе бачить…