Начебто доволі часу минуло відтоді, можна й щось забути, але ніяк не відіб’юся від картини: з одного боку, звичайної, а з іншого — яка й досі муляє пам’ять. А сталося це торік 24 листопада, коли Україна і весь світ вшановували жертв Голодомору.
Тієї жалобної суботи разом із дружиною вирішив провідати її маму, яка живе в одному з мікрорайонів Сум. І не тільки провідати, а й пом’янути мільйони невинних жертв. Як заведено, запалили свічку, поставили її на кухні на підвіконні. Мимоволі зафіксував: у багатьох вікнах тієї ледь сутінкової пори вже блимали вогники. То сумчани, які з шанобою ставляться до предків, висловлювали свої почуття і відчуття.
Ні, в наших родинах ніхто особливо не постраждав від того лиха, хоч крило смерті майнуло над багатьма. Від бабусь і дідусів дійшли розповіді про страшний 1933 рік, коли багато з наших рідних дивом уціліли завдяки тим чи тим обставинам, а найперше — дружній підтримці сусідів, знайомих.
Тож пом’янули всіх і кожного, віддавши їм данину шани. А коли на вулиці зовсім посутеніло, вирішили піти в один із супермаркетів і скупитися на наступний тиждень. Зайшовши до холу, отетеріли: на величезному майданчику кипіла концертна програма, від якої жарко було не тільки стелі й небу, а й кожному, хто потрапляв у її епіцентр. Крізь ревище музики дізналися, з якого приводу гульня. Виявляється, супермаркет проводив одну з акцій для покупців і для цього не шкодував децибел.
Начебто нічого осудливого немає в цьому, аби не жалобний день. Невже не можна було провести захід напередодні, у п’ятницю, чи приміром наступного дня? Звісно, що можна і потрібно не брати гріх на душу, розважаючи дорослих і малечу піснями, танцями, жартами в той час, коли лунали скорботні звуки реквієму по невинно убієнних. І ті, хто затіяв гулянку, повинні знати, що у скорботні дні скасовують такі заходи.
Мимоволі пригадав ще один епізод, коли в моєму рідному селі проводжали в останню путь земляка. Маршрут жалобної процесії частково пролягав жвавою автомобільною трасою Суми — Конотоп. І щоб дістатися кладовища, потрібно подолати 500—700 метрів саме цією дорогою. За давнім усталеним правилом, водії, побачивши похоронний кортеж, неодмінно зупинялися, щоб пропустити авто з небіжчиком і тих, хто проводжав його до місця останнього спочинку.
Такий неписаний порядок. І яким же було обурення, коли на дорозі раптово з’явилась іномарка, яка мчала трасою, і водій навіть не думав зупинятися. Утім, усе може бути. Навіть те, що когось із пасажирів терміново везли до лікарні. Але ж можна було пригальмувати на мить, попросити вибачення. Куди там! Двигун ревів так, що люди сахалися. І вже за лічені секунди від авто залишилася сама курява. Усі вражено мовчали, і тільки якийсь дідусь сумовито промовив: «То він поспішає поперед небіжчика на той світ».
Попри тисячі різних документів, законів, розпоряджень, що регулюють найрізноманітніші ситуації, не маємо таких, які б регламентували моральну поведінку в таких ситуаціях. Та їх і не має бути, бо жодні перестороги чи заборони не в змозі все передбачити. Та чи й потрібно? Адже люди тому і залишаються ними, що мають те, чого немає у жодного представника інших живих світів. Хоч і не всі. Тільки й залишається промовити вслід за мудрим чоловіком: «Люди, будьте людьми». Виявляється, це не так просто.