Уперше із Сергієм Коваленком мене звела доля зо три роки тому, коли він, повернувшись на рідне підприємство з побратимами з АТО з війни на Донбасі, відразу потрапив у зону бойових дій, що розгорнулися навколо Харківського коксового заводу. Тоді виробничники цілими цехами виходили під стіни суду, щоб обстояти завод і своє право на працю та гідну заробітну плату через нападки так званої громадської екологічної організації «Екоцид.net», які коксівники розцінювали не інакше як рейдерство.
«Дуже обурювала та брехня, яку поширювали про нібито шкідливе для життя і здоров’я харків’ян виробництво. Але найбільше вразило, що якась відставна податківець у Фейсбуці охрестила нас «гнійниками ДНР та ЛНР», — розпалився, пригадуючи ті дні, завжди врівноважений і поміркований Сергій.
Він і тоді на диктофон не стримував гніву: «Коли воював з лугандонівцями і російськими найманцями, то захищав не лише Батьківщину, а передовсім свою сім’ю і завод. Хто ж гнійник — мій товариш заводчанин Сергій Булгаков, який пройшов Іловайський котел, виводив з оточення наші частини, був одним із найкращих замкомвзводу кулеметників?»
Захищати незалежність України хлопців проводжали всім ХКЗ. Не лише проводжали, а й споряджали. Ще задовго до отримання повістки Сергій знав, що його неодмінно призвуть, бо його військова спеціальність у зоні АТО була гостро затребуваною. Строкову службу на початку 1990-х проходив в одному з підрозділів протитанкової артилерії акумуляторником. І може іронія долі така, а військової виправки та вміння набував у Луганську, який тепер конче необхідно очистити від сепаратистської наволочі і російських найманців.
Знав, що піде на війну, проте навіть словом не прохоплювався про це ні дружині, ні донечці. І лише коли приховувати це не було сенсу, ледве зміг вгамувати і річки сліз, і вмовляння. «Як же не йти, — переконував тоді ще 8-річну Даринку. — Це ж наша земля, маємо її боронити. А уяви, — ласкаво звертався до донечки, — в нашу квартиру прийшов чужий дядько, влігся на диван і заявив, що це тепер його кімната. Так і російські найманці зі своїми прихвоснями хочуть відібрати у нас частину країни. Ні, цього допускати не можна».
2014-го із заводу їх призвали четверо. Підприємство спорядило новобранців літнім і зимовим одягом, якісними бронежилетами, бо в той час у ЗСУ було сутужно з обмундируванням. «Нам придбали навіть кевларові каски та командирські розвантажувальні жилети, яким заздрили в АТО побратими», — пригадує Сергій.
Учорашнім коксовикам довелося воювати в різних підрозділах. Сергій за спеціальністю став водієм-акумуляторником ремроти 92-ї ОМБР, яка в зоні АТО базувалася в Айдарі і Щасті. Ремонтували бойову техніку. Там познайомився із земляком Героєм України Василем Божком, про якого ходили легенди.
«Якби таких хлопців більше. І воювали б ми успішніше, та й жили б краще», — каже Сергій. Стверджує, що в жодні особливі ситуації не потрапляв. Це щоразу говорив дружині та дочці, яким обіцяв телефонувати щовечора. Слово тримав, проте коли був на виїзді, зв’язатися з рідними не виходило, тож потім вислуховував від обох чимало нарікань.
Розповідати про службу в АТО не надто охочий. Хіба що згадував кумедні ситуації на кшталт тієї, коли в бронежилеті не міг вибратися з БРМ і хлопці питали, чи не треба кран викликати. Війну називає тяжкою чоловічою буденною роботою задля власної сім’ї, землі. Та ще каже, що війна змінює і світогляд, і ставлення до життя.
«І декого з попередніх друзів після демобілізації викреслив», — ділиться Сергій Коваленко. Але в зоні АТО з’явилося чимало надійних побратимів, з якими не лише без вагань у бій підеш, а й отримаєш від них потрібну підтримку та пораду.
Нині Сергій працює механіком на коксовому заводі. Повертатися чи ні на рідне підприємство після АТО, навіть не роздумував, бо не втрачав зв’язків із заводом. Хлопці постійно отримували вісточки з підприємства, посилки, обновки з обмундирування та взуття. Щоправда, двоє коксівників після демобілізації вже не працюють на ХКЗ. Нелегкі часи нині на заводі переважно через нерегулярне постачання сировини, тобто вугілля, яке раніше надходило з Донбасу. І тут війна дошкуляє.
«Та нічого, і цю ситуацію переламаємо, — розмірковує Сергій чи то про справи заводські, чи то про війну. — Знаю напевне, що якщо не сьогодні, то завтра виметемо мітлою всю нечисть із Донбасу. Настрій там бойовий. Постійно контактую і з 92-ю ОМБР, і з побратимами, які або ще заліковують рани, або поринули у трудові будні».