ДАТА

6 листопада — 200 років з дня народження Маркіяна Шашкевича,  роль якого в національному відродженні українства донині недооцінена

1944 року в канадському місті Вінніпезі урочисто відкрили споруджений за кошти членів української діаспори пам’ятник одному зі співзасновників «Руської трійці», упорядникові й автору альманаху «Русалка Дністровая». Подія для тих часів неординарна, бо, здавалось би, чи до вшанування чиїхось давніх заслуг, коли в полум’ї світової війни вирішується майбутнє всього людства. Втім, навіть нині далеко не кожен з нас знає, ким в історії України є простий сільський священик із Галичини отець Маркіян.

«Хлопська» бесіда

Маркіянові Шашкевичу судилося народитися чи не в найглухішу для русинів, як називали себе українці Галичини, пору. Після багатовікового перебування у складі Польщі західноукраїнські землі відійшли Австро-Угорщині, що фактично лише посилило національний гніт. За свідченням сучасників, нечисленна русинська інтелігенція «ради особистих вигод» опановувала німецьку мову, для «освіти і пізнання» — польську, а «офіційною» русинською мовою вважалося «язичіє» — дика мішанина книжної церковнослов’янської, польської та розмовної української мови.

У родині Маркіяна розмовляли і листувалися «панською» польською, а в Бережанській гімназії, де навчався майбутній «будитель Галичини», жорстко карали за вживання «хлопської» мови. Винуватцеві вішали на шию оправлену важкими дощинами книжку із переліком всіх спійманих на такому «злочині». Покараний мав носити її доти, доки сам «не зловить» когось із своїх товаришів на українському слові.

Цілком імовірно, що при такому вихованні юнак став би ще одним панком, байдужим до материнської мови, якби не обережно згадуваний офіційними біографами «нерозважливий вчинок під час побуту першого року в семінарії, що спричинив виключення його з неї». Якщо взяти до відома, що семінаристи безкоштовно навчались та їх забезпечували житлом, їжею і одягом, то можна зрозуміти суворість малозаможного Маркіянового батька, який зрікся сина.

Упродовж трьох з половиною років хлопець мешкав у родині материного брата — управителя міського «Дому убогих» при одному із львівських костьолів. Маркіян не лише допомагав дядькові в канцелярській роботі та займався репетиторством з його дітьми, а й постійно спілкувався з «хлопами»-русинами. Завдяки цьому 1833 року до стін семінарії повернувся вже зовсім інший «спудей», ніж той, якого вісімнадцятирічним викинули на вулицю. До речі, мало не смертним гріхом, за який його так жорстоко покарали, стало самовільне відлучення до міста, де юнак з приятелем затримався аж (!) до сьомої вечора.

Втім, без цих «вимушених канікул» Шашкевич навряд чи засумнівався б у правоті «борців проти хлопської мови». Хоч їхнє «язичіє», як із сарказмом коментували навіть сучасники, зрозуміле хіба що самим його «творцям». Підтвердженням цього, як і доказом непримиренного ставлення до живої української мови, може слугувати пасаж із підручника професора історії церкви Захаріясевича: «Єжи касається перевода, заке часто вираженій простих употребних, сего да нікто от іно странних во зло не вміняєт».

«Гірше ляха  свої діти…»

Молодому студентові судилося стати душею і неформальним лідером знаменитої «Руської трійці», як називали в семінарії трьох друзів — Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича і Якова Головацького. Вони не лише демонстративно спілкувались між собою «хлопською» мовою, а принципово відмежувались від двох інших «таборів» семінаристів-русинів. До одного з них належали ті, хто солідаризувався з поляками, до другого — хто пов’язував надії на краще свого краю із впливом Австро-Угорщини.

Члени «Руської трійці», до яких стали долучатись їхні товариші, не бачили сенсу «йти під когось», вважаючи не лише правом, а обов’язком кожного русина бути самим собою, тобто представником суверенного українського народу. Перший засіб до того, на їхнє переконання, — плекання рідної мови та розвиток національного письменства.

Фото з сайту litopys.org.ua

Здавалося б, нічого революційного в цих ідеях не було, як і у прагненні відмовитись від офіційного «язичія» на користь живої розмовної мови, що вже зробили Іван Котляревський і Григорій Квітка-Основ’яненко. Однак перипетії довкола поданого 1834 року до цензурного комітету літературного альманаху «Зоря», підготовленого Шашкевичем, довели, що йдеться про… велику політику. Після з’ясування того, що у Львові немає жодного(!) цензора відповідного профілю, рукопис направили до столичного Відня знавцеві слов’янських мов Вартоломеєві Копітару. Не знайшовши нічого крамольного у змісті книжки, він, проте, дійшов висновку, що «природний розвиток цієї нової літератури конкуруватиме з польською і російською. Перед Австрією постає питання, чи підтримувати українців на шкоду і злість полякам».

Відповісти на це запитання цісарський цензор довірив місцевій владі на Галичині. Реакцією директора Львівської поліції стала резолюція: «Ці божевільні хочуть воскресити давно поховану русинську націю». А духовний цензор Бенедикт Левицький, професор морального богослов’я Львівського університету, знайде в «Зорі» чимало такого, що в «силу місцевих стосунків є недозволеним і непридатним до друку». Тому Шашкевичеві порадять писати «моральні речі для народу» на релігійні теми. Рукопис про всяк випадок вилучили, а у помешканнях членів «Руської трійці» провели обшуки.

Перше видання «Русалки Дністрової»

Невдача не зупинила молодих ентузіастів. Уже наступного року трохи відкоригований варіант «Зорі» надійшов до цензурного комітету Будапешта. Так у грудні 1836 року в Угорщині накладом 1 тисяча примірників вийшла знаменита «Русалка Дністровая» — перша на західноукраїнських теренах книжка, написана живою розмовною мовою русинів. Альманаху судилася висока і водночас трагічна доля. За словами Івана Франка, поява «Русалки Дністрової» стала для Галичини «блискавкою серед темної ночі». І це при тому, що 800 примірників книжки заарештувала львівська поліція, бо, за висновком Бенедикта Левицького, «вміщені в ній твори є несвоєчасним духовним витвором екзальтованої юнацької фантазії, читання яких, особливо в теперішній час, може ввести в оману легковажних».

Та вже ніщо не могло зупинити започаткованих «Русалкою Дністровою» процесів, результатом яких, за образним висловом дослідників, стало «визволення українського духу з чужого вбрання». Більш того, полум’яне слово Маркіяна Шашкевича слугувало доказом того, що наша мова нічим не гірша від сусідських. Недаремно один із членів «Руської трійці» Яків Головацький писав: «Кажеш, приятелю, що простим язиком нашим не можна «творити», лиш о домашніх щоденних речах бесідувати, що народний язик зовсім неспосібний до вираження вищих понятій. От тобі показав живим приміром Шашкевич, як можна своїм наріччям найвищі поняття гладко виговорити, — та ще як сильно, як мудро, як основно».

І словом, і ділом

«Нуждов м’я вдариш і нашлеш ми злидні, вирвеш ми очі і думку м’я вирвеш, а не видреш любові і віри не видреш, бо руське ми серце та й віра руська», — пророче написав Маркіян Шашкевич у своїх «Псалмах Русланових». Не секрет, що здоров’я й без того кволого юнака підірвав і період злиднів після вигнання із семінарії, і непрості випробування, пов’язані з альманахами «Зоря» і «Русалка Дністровая». Для друку останньої, до речі, Шашкевич використав позичені гроші, які через арешт більшої частини накладу не повернулись від реалізації книжки.

Тим часом після смерті батька Маркіянова сестра Юля у п’ятнадцятирічному віці виходить заміж за набагато старшого від неї чоловіка, який погодився утримувати її матір з малолітніми дітьми. Чи за таких умов до химерного майбутнього всієї нації? Натомість молодий просвітитель не лише повчає — «Маєш много, давай много, маєш мало, то дай мало, та з охочим серцем», а доводить це ділом.

На святу Покрову 1836 року Маркіян Шашкевич у кафедральній церкві святого Юра у Львові виголосив проповідь «хлопською» мовою, що стало відповіддю тим, хто намагався онімечити та сполонізувати давнє українське місто. Не дивно, що висвяченого в 1838 році отця Маркіяна спочатку направили у болотисте село Гумниськ, де «в приходському домі ні порядних вікон, ні печі, ні підлоги, а крізь стріху затікало». Згодом село із промовистою назвою Нестаничі, де народився, а за рік згас первісток у сім’ї молодого священика — син Володимир. У травні 1841 року Шашкевича перевели до села Новосілок Ліських. Як засвідчує дослідник біографії «будителя Галичини» Степан Шах, «тут жилося молодому отцю чи не найгірше. Пенсії з урядової каси не мав він, бо був все на «чорнім листі» поліції, доходів з парохії мало, а ерекціонального (належного за посадою священикові. — В. Ш.) грунту не міг обробляти, бо не мав чим, ні сил до цього». Чи багатьом з нас за таких умов було б не лише до виконання повсякденних обов’язків, покладених на панотця, а й до перекладу «Слова о полку Ігоря» живою українською мовою та укладання першої в Україні «Читанки» для дітей-школярів?

За півроку до кінця своєї земної дороги хворий на сухоти подвижник осліп і оглух. Навіть хоронити Шашкевича, який прожив лише 31 рік, довелось у чужому склепі, сподіваючись, що з часом родина чи парафіяльна громада «стягнуться» на побудову фамільної гробниці. Зате вдячних слів на адресу померлого було стільки, що сестра Юлія потім з гіркотою напише: «Поетам кадять після смерті, а за життя і їсти не дадуть».

Лише через піввіку прийде до Маркіяна Шашкевича заслужена слава. З урочистостями в 1893 році останки великого українця перепоховають на Личаківському цвинтарі Львова і нарешті згадають про ще живу на той час вдову просвітителя, яка «коротає свій вік у великій біді». Саме тоді буде вперше сказано, що не стільки у слові чи в поезії заслуга Маркіяна Шашкевича, скільки в тому, що він пробудив галичан від національного сну.