За злочинні помилки політиків розплачуються прості люди по обидва боки кордонів. Виявляється, страшилку про бандерівців російська пропаганда почала готувати ще кілька років тому. Про це свідчить моє спілкування з росіянами, які перебували у відрядженні під Києвом у квітні 2011-го.
У бучанському таборі відпочинку «Джерело» тимчасово мешкали пілоти та авіатехніки однієї з російських авіакомпаній, які проходили навчання з обслуговування тодішнього спільного російсько-українського літака Ан-148 — пасажирського середньомагістрального реактивного лайнера нового покоління. Було прийнято рішення взяти це повітряне судно в експлуатацію. А для освоєння його росіяни направили своїх досвідчених представників на аеродром «Київ (Антонов)», який належить до підрозділу КБ «Антонов» і розташований у селищі міського типу Гостомель.
Мені було цікаво поспілкуватися із представниками цієї мужньої професії й дізнатися про їхні враження від літака й те, як вони почуваються на українській землі. Спочатку мій несподіваний візит вони сприйняли з осторогою. Але поступово розмова стала більш відвертою. Їм дуже сподобався наш клімат: мовляв, живете, як на курорті. Вони були захоплені технічними характеристиками літака. Але відчувалося, що в гостей є сумніви, про які їм незручно казати…
Виявилося, що їхнє керівництво перед відрядженням заборонило спілкуватися з місцевими жителями, за винятком тільки роботи. Більш того, після навчання на аеродромі хутко сісти у автобус і їхати до «Джерела», за територію якого їм категорично заборонили виходити через… український націоналізм. Їх залякали: якщо в Україні почують російську мову, то можуть бути непередбачувані наслідки.
Бригадир колективу мав українське коріння. Його дід родом з Тернопільської області, його розкуркулили і вислали в Сибір. У часи відлиги його батько, який там народився, зміг переїхати до Ленінграда, одружитися, і там народився Олександр. Згодом він одружився на Олесі з Прикарпаття. Родина у них, як, до речі, у багатьох, була багатонаціональною. Олександр, перебуваючи у відрядженні в Україні, сумував, що не може побувати на батьківщині предків, бо чув, що там живуть лише бандерівці, які нічого російського не сприймають.
Я був шокований почутим. Кілька годин намагався переконати співрозмовника, що це, м’яко кажучи, не відповідає дійсності. І він може безперешкодно туди поїхати.
Наступного дня я запросив росіян у гості. Вони були приємно здивовані, що в Бучі розмовляють не лише українською, а й російською. Усюди до них ставилися доброзичливо. Їхнє хвилювання було марним. На наступні вихідні Олександр таки поїхав на кілька днів на Прикарпаття. Всюди, де він з колегами бував, до них ставилися як до рідних. Позитивні спогади про це відрядження у них залишилися на все життя.
Антиукраїнська істерія, на жаль, притаманна деяким північним політикам і занадто довірливим російським громадянам, які піддалися цій брехливій пропаганді. Вони вірять у нісенітниці, і розпочалося це не сьогодні і не вчора. Комусь за кордоном так і кортіло посварити наші народи. Спекулюючи на національній свідомості, звинувачувати нас, українців, у фашизмі й бандерівщині, вони намагаються роз’єднати Україну, посіяти недовіру і ненависть одне до одного.
Сумно, що цьому впливові піддаються навіть ті громадяни, які народилися в Україні, але з певних обставин давно отримали російське громадянство.
Рідний брат однієї моєї знайомої з Лісової Бучі народився на Черкащині, з раннього дитинства плекав українську мову, а за Союзу потрапив до Москви і там залишився жити. Кілька разів на рік приїжджав на Батьківщину. А нещодавно після відомих політичних подій заявив сестрі, що в Україну, до бандерівців, де піднімає голову фашизм, ніколи не приїде. Чоловіка наче підмінили. Найрідніші люди тепер стали зовсім чужими, їх роз’єднали політичні погляди. І це непоодинокий випадок.
Що з нами коїться? Чому так трапляється? Хто винен у цій братовбивчий війні? Хто врешті-решт відповість за все, що відбувається? Кому потрібно роз’єднати Україну? Важко відповісти на ці запитання відразу. Ще кілька місяців тому ніхто не міг уявити про можливі воєнні дії між Росією й Україною. Те, що коїться на сході, й у жахливому сні ще вчора не привиділося б. Але рано чи пізно силам, які розв’язали цей воєнний конфлікт, доведеться нести відповідальність. І ми, й вони повинні це розуміти.
Володимир ЕННАНОВ
для «Урядового кур’єра»