Коли радянські війська звільняли Дніпропетровщину від німецько-фашистських загарбників, Катерині Наривській було 12 років. Жила вона у селі Старі Чаплі (тепер у межах житлового масиву Придніпровськ міста Дніпропетровська) на лівому березі Дніпра біля самої річки. Батько Катерини воював на фронті, потім пропав безвісти. Коли німці відступали, то гнали із собою місцевих жителів. Молодих забирали до Німеччини. А навпроти хати, де жила родина Катерини, окупанти влаштували переправу і вантажили все на пором і понтонний міст.
«Як нам вдалося залишитися? Отак понад Дніпром були окопи у бур’яні. Повз них і гнали всіх на пором, — розповідає Катерина Йосипівна. — Мама наша і каже: «Падайте туди у рівчак». Ми попадали. Трохи далі від нас ховалися моя однокласниця з дідусем і мамою. Їх застрелив німець, а подружка кричала, то її забрали. Нас не побачили, а то теж би розстріляли.
Усі Чаплі німці спалили, тільки наша хата дивом збереглася. Уявляєте? А потім кілька днів радянські війська форсували Дніпро. Коли німці стріляли, вода стіною стояла! А ось ті снаряди, що наші робили (замість пороху клали тирсу), не вибухали. Тільки шелестіли, а потім бульк у воду — і все. Там снарядів стільки у Дніпрі!»
Течією зносило деревину і тіла загиблих
Під час форсування, яке відбулося у вересні-жовтні 1943-го, загинуло багато наших бійців. Найзапекліші бої точилися вище за течією, а сюди водою зносило багато деревини від підірваних мостів. І тіла загиблих солдатів. Вони застрягали в Кодацькому порозі, в інших, менших. Місцеві жителі витягували тіла загиблих і ховали на старовинному козацькому кладовищі, що й дотепер існує у Старих Чаплях.
«Пливло тоді по Дніпру багато лісу, тож і ми всім селом ходили запасатися дровами на зиму, — веде далі Катерина Наривська. — Та й жити людям було ніде. Землянки копали, укриття робили. І ми, діти, теж тягали той ліс аж звідтіля, де тепер пляж. Прийдеш туди — а там наші солдати плавають. Мама і сусідка тьотя Люба Алексєєва витягували їх і нас змушували. На якихось підстилках, ганчірках тягли — вони ж важкі — сюди, у цей рівчак, тут і прикопували. Ще мама казала: «Глядіть, положіть солдата і накривайте йому обличчя, щоб земля на нього не сипалася». Ми на них не дивилися — боялися. Адже бувало, що ноги і руки окремо виловлювали з води... А ми ж малі були, Льоні Алексєєву сім років всього».
Прийшли наші. І в єдиній уцілілій у селі хаті, де вже жили чотири сім’ї, розмістили поранених солдатів. В одній половині бабуся, дідусь, доньки, невістки, а в іншій — 18 поранених чоловіків.
«Настелили ми їм сіна, все, що можна було. Доглядав їх старшина, перебинтовував, а потім я прала ті бинти. Старшина поріже шматок мила на маленькі шматочки і каже: «Намилюй тільки там, де кров». Мама варила солдатам кашу — з кабаків, буряків, з чого було. Їли з котелків. А мені всі котелки мити. Жила з нами і радистка, доросла дівчина — Люда чи Люба. У підвалі вона щось передавала. Спала з нами на одному ліжку: я, мама, ще одна жінка і радистка. Валетом лягали», — ділиться спогадами воєнного дитинства Катерина Йосипівна.
Гаражі будували на кістках
На братській могилі радянських солдатів місцеві жителі встановили хрест і зробили відповідний надпис. Згодом ветерани зібрали гроші й поклали на пагорб плиту, де було написано: «Тут поховані 86 героїв Радянської армії, які загинули при форсуванні Дніпра у вересні-жовтні 1943 року. Вічна вам шана і слава! Від вдячних жителів селища Чаплі». Насправді, за деякими підрахунками, поховано тут понад сотню безіменних вояків.
У середині 1980-х років неподалік цвинтаря почали будувати гаражі. Будівництво так розрослося, що насунулося й на солдатське поховання. Дійшло до того, що й кістки почали викидати. Чоловік Катерини Наривської побачив це і пішов до голови райвиконкому. Той будівництво заборонив, але гаражний кооператив усе одно продовжував насуватися і на козацьке кладовище, і на місце поховання тих, хто визволяв Дніпро.
«І люди піднялися: «Що ж ви робите?! Тут не тільки наші предки поховані, а й солдати, що загинули під час війни! А ви на їхніх кістках таке творите!» І не дали далі будувати, — розповідає житель Придніпровська Микола Козуб. — Тоді селяни, ветерани, серед яких був і мій батько, за власні гроші найняли два КамАЗи, привезли землі. Насипали двометровий пагорб, забетонували хрест, встановили табличку».
Так і з’явилось у Придніпровську, біля колишнього села Старі Чаплі, це народне поховання. До нього не приходили урочисті процесії та не відбувались офіційні церемонії. Але прості люди про героїв війни не забули. На 9 травня (і не тільки) тут збиралися ще порівняно молоді ветерани війни, приносили квіти селяни. Ветерани ще за радянських часів хотіли власними силами дослідити поховання, але їм чомусь відмовили.
За останні роки, коли більшість ветеранів відійшли в інший світ, народне поховання занепало. А власники гаражів облаштували коло нього смітник. Коли Микола Козуб одного разу приїхав і побачив це неподобство, почав бити на сполох, розповів про ситуацію на місцевому телебаченні.
«Мене обурило, що на такому місці викопали яму і висипали туди величезну купу сміття з гаражів. А після мого виступу по телевізору перед святкуванням 70-річчя форсування Дніпра, виконком Самарського району став наводити порядок. Оце сміття вивезли і все вирубали — тут були страшенні хащі. Видно, що квіти хтось приносив. І зі школи стали приходити. В райвиконкомі пообіцяли «провести роботу з гаражним кооперативом, місцевими жителями, квартальним комітетом, що не можна смітити в такому святому місці».
Але цих обіцянок недостатньо. Поховання не узаконено як історична па?м’ят?ка і ніде не стоїть на балансі. Ще за радянської влади люди зверталися в організацію з охорони пам’яток, і в наш час — у відповідну інстанцію. Та й донині народне поховання не взято під охорону.
«Тут питання в чому? — наголошує Микола Володимирович. — Як же так: солдати і в радянські часи залишилися непохованими — ні пам’ятника, нічого. Забули про них і нині».
Ініціатива є, справа за грошима
Микола Козуб звернувся по допомогу до історико-пошукової громадської організації «Пошук-Дніпро». Пошуковці планують перепоховати солдатів у центрі Придніпровська і встановити монумент. Та без надання похованню офіційного статусу пам’ятки і відповідного дозволу цього не можна зробити.
Як розповів «УК» активіст організації «Пошук-Дніпро» Володимир Усенко, триває робота з архівними документами, збирають інформацію щодо бойових дій на території Дніпропетровщини 39-ї Гвардійської Барвенківської стрілецької дивізії. «Шукаємо списки загиблих за той період і звіряємо з архівами, з похованнями у Чаплях і у селищі Мандриківка, що на протилежному березі Дніпра. Там у братській могилі захоронено тих, кого прибивало до того берега. Та могила стоїть на балансі Жовтневого райвиконкому Дніпропетровська. Якщо буде офіційне рішення про перепоховання солдатів у Чаплях, ми це зробимо», — каже пошуковець.
То що ж треба робити, щоб нарешті узаконити братську могилу і взяти її під охорону держави? Заступник начальника відділу з охорони культурної спадщини департаменту корпоративних справ Дніпропетровської міської ради Тетяна Голубєва пояснила, що перш ніж поставити об’єкт на офіційний облік як історичну пам’ятку, потрібно зробити облікову документацію. Це може виконати будь-яка організація, яка має відповідну ліцензію. Також треба підготувати історичну довідку, в якій мають бути висновки фахівців і свідчення очевидців.
Сформований так пакет документів слід подати у департамент, який у свою чергу винесе його на обговорення колегії художньої ради при міськраді. Після цього документи потрібно передати до Міністерства культури, де і мають рекомендувати внести об’єкт у відповідний реєстр і пам’ятка отримає охоронний номер. Ініціювати цей процес можна за зверненням територіальної громади або громадської організації. «Ініціювати може хто завгодно, — каже Тетяна Володимирівна. — Головне — знайти кошти».
З коштами, ясна річ, завжди проблема. Можливо, тут допоможе регіональна Програмa збереження та розвитку об’єктів культурної і природної спадщини, розташованих на території Дніпропетровської області, на 2014–2019 роки, ухвалена в січні цього року. В ній, за словами начальника відділу з гуманітарної та соціально-культурної сфери Дніпропетровської облради Лілії Гиренко, одним з напрямів діяльності визначено інвентаризацію та виявлення пам’яток. Але грошей ще не передбачено. Тож нині можна сподіватися лише на пошуки спонсорських чи благодійних коштів.
Завтра — 9 Травня. І що ближче ця дата, то більше волають комуністи, інші прихильники георгіївських стрічок про збереження пам’яті героїв Великої Вітчизняної. Чому ж тоді ви за радянської влади не вшанували належно загиблих у боях за Дніпро солдатів? То ось вам шанс виправитися. Не на словах пам’ятати, а на ділі.
Післямова.Років зо три тому в місця, де воювала, приїжд жала радистка Люда (чи Люба), якій на той час виповнився 91 рік. Вона заходила у райвиконком, звідки її послали до школи, де теж нічим не змогли допомогти. «І ніхто її не прийняв, не знайшла вона нас, — розповідає Катерина Наривська. — Вийшла потім зі школи, зустріла місцеву жительку, вони поговорили. А тоді вона пішла на зупинку. Раптом жінка ця каже: «То це ж на нашій ділянці було, там Катя наша жила!» — кинулася до автобуса, а він уже від’їхав. Тоді прийшли до
мене, стали розпитувати, вчитель історії з учнями приходив. Де ж тепер ту радистку знайти?»
Ми в Google+