На свого пригніченого співрозмовника я дивився немов у дзеркало. Ні, бачив-таки не свою похмуру мармизу, а його обличчя, але почув від нього саме те, що давно наболіло в моїй душі і вже аж ніжки звісило з кінчика язика. «Хто я тепер? — риторично запитує він. — Вранці прокидаюся із думкою, що я сепаратист. Вдень я вже зрадник Донбасу і бандерівець, увечері — один із «данєцких», яких заведено зневажати. А безсонної ночі згадую про свій справжній статус — безхатченко і вимушений переселенець, якому, м’яко кажучи, не завжди і не скрізь раді».

Як ніхто інший, розумію цей зойк душі, бо й сам маю в паспорті донецьку прописку і тривалий час перебуваю у статусі, якого нікому й ніколи не побажаю. Не повірите, але коли чую чиєсь банальне запитання «Як справи?», іноді просто відбирає мову. Поки заціпеніло мовчу про своє невеселе, виручає автопілот: «Нормально!» А про що мовчу? Наприклад, про те, що дедалі частіше сам собі нагадую рослину, той самий кущ, який по живому вирвали з корінням із грунту, увіпхали в тісний горщик з дещицею землі і поставили в’янути на одному з вокзалів, що нині стали німими символами людських трагедій жителів Донбасу — отих «донецьких», антипатій до яких, на жаль, не бракувало і раніше, а надто тепер. «Ви самі в цьому винні!» — безапеляційно відрубав впливовий грошовитий чоловічок з іншої області, коли попрохав його допомогти кільком сім’ям донеччан, які тимчасово перебралися туди. Що ж, у регіоні не без черствого циніка.

Щемить інше. Чому побутує думка: Донбас населяють виключно хапуги — олігархи, обмежені, недорікуваті і бездарні управлінці, бандюки з розбитої дороги під териконом, продажні прокремлівські політики-«шістки», сепаратисти, терористи й інша наволоч? Так, цього «добра» у специфічному краї справді вистачає. Проте наважуся поділитися власними спостереженнями, набутими протягом останніх 20-ти років: якщо тут і більше падлюк, ніж в інших регіонах України, то тільки тому, що на Донеччині найбільша густота населення, до того ж не найкращих його представників. Утім, так повелося, що абсолютно нормальним донеччанам доводиться відповідати за дії тих земляків, які забронювали собі місце в пеклі і навіть поступово вже почали створювати там своє донецьке земляцтво. Та чим завинили донецькі українці, які ще рік тому варили сталь, вирощували хліб, видобували вугілля, зводили будинки, писали картини чи вірші? Ми відповідальні за тих, кого обирали? Не лукавте. Вибори «по-донецькому» здебільшого проводили так, що участь виборців у них була не дуже й обов’язковою. Це підтвердив і так званий референдум торік у травні: хоч багато донеччан відкараскалися від нього, самозванці «намалювали» понад 90% за республіку. Повторюю, дуже багато жителів краю ніколи не голосували за януковичів, клюєвих, пшонок, захарченків, левченків, губарєвих, однак на них стоїть тавро «данєцкіє» із усіма неприємними наслідками.

Трагедія ще й у тому, що ставлення до донеччан-українців зараз дуже нагадує побиття лежачого. А ще вони опинилися немов між двох вогнів. І правду казав земляк про моральні стусани з усіх боків, які дістаєш навіть звідти, звідки їх не дуже чекаєш. Із тимчасово окупованими територіями все зрозуміло: за проукраїнські настрої загрожує розплата волею, здоров’ям чи взагалі життям. Та в населених пунктах за лінією розмежування на тебе можуть чвиркнути негативом і ненавистю за все-все-все. Ось кілька показових історій. На околиці Слов’янська якось довелося терміново дописувати й передавати матеріал із забігайлівки, де є Wi-Fi. «Вирахувавши» представника столичної преси, власники закладу категорично порадили місцевому жителю, який мене супроводжував, більше не водити сюди «бандерлогів» і «хунту». На блок-посту у Краснолиманському районі український військовий довго вивчав редакційне посвідчення, прес-карту АТО, паспорт і емоційно радився з кимось по телефону. «Та він же, …, донецький!» — обурено називав факт моєї «неблагонадійності» і причину свого упередженого ставлення. У Маріуполі таксист взагалі визвірився: «Це ви, донецькі, разом з вашим Тарутою тоді «злили» місто «сепарам»! Погодився він тільки з одним запереченням: колишній голова ОДА таки більше «ваш», тобто маріупольський… У Києві під час облаштування похоронів члена нашої родини, тимчасового переселенця, один із клерків саркастично порадив: «Качатимете права там, звідки ви приперлися на нашу голову!»

Днями краєм вуха почув тужливу пісню, слова до якої Марина Цвєтаєва написала якраз 100 років тому. І хоча йдеться в ній про інші вічні душевні терзання і біль, схоже, отой крик душі доречний і у згаданій похмурій ситуації. І Боже, і люди! Не засуджуйте і не бийте лежачих. І стримано радійте, що не випало вам побути «донецькими» на цій землі…