ПОДІЯ
Серед суспільних подій, на що була багата ця осінь, помітне місце посів безпрецедентний VI з’їзд письменників України
Микола МАХІНЧУК
,
член Національної
спілки письменників України
Його назвали безпрецедентним, бо такого ще не було. Раніше, зазвичай, скажімо, за керівництва Спілкою письменників України О. Гончара, П. Загребельного та Ю. Мушкетика, літератори збиралися з таких нагод, як на свято. Панувала атмосфера певного піднесення. Ці творчі звіти були на устах громадськості. Зрозуміло, що не стояли осторонь газети, радіо і телебачення. Аякже: у президіях тих з’їздів сиділи високі чини республіки — вони вшановували і спрямовували красне письменство.
То були воістину державні дійства. Письменники хмеліли від щирих товариських зустрічей та кулуарних творчих розмов з побратимством. Особливої активності від них не вимагалося, бо все заздалегідь було сплановане і розписане до найдрібніших деталей.
З крикуна співак не виходить
Ті традиції зберігалися і в перше десятиліття вже незалежної України. А згодом поповзли чутки: новий голова Спілки — Володимир Яворівський щось робить не так. Основна ж маса письменства, далека від діянь апарату Спілки і заклопотана новими реаліями життя, скорше, виживання, не вірила в те, бо публіцистичний голос В. Яворівського лунав з усіляких трибун і на масових зібраннях то щебетом соловейка, то гнівом Юпітера. Він так уболівав за неньку-Україну, що, коли Н. Околітенко надумала зробити ревізію конкретних діянь голови Спілки, народ (основна маса письменства) не підтримав її. Той нелегітимний з’їзд, патронований владою, викликав таку бурхливу реакцію колег, що призвів до альтернативного гнівного велелюддя біля приміщення Спілки на Банковій. На захист голови — публіциста і нардепа-правдоборця стали шановані метри української літератури. Вони краще знали про всі спілчанські і навколоспілчанські справи, і це викликало довір’я колег, далеких від внутріспілчанського життя.
Тоді ми захистили В. Яворівського. Хоча захищали передусім не його, а саму нашу спілчанську честь, нашу базу — Будинок літераторів на Банковій, на якого, як мовив голова, зазіхнули президент Л. Кучма зі своїм главою адміністрації Д. Табачником.
Наша громада втішилась тою перемогою, чим видала голові індульгенцію на подальші діяння. І він діяв. А напередодні Новорічних свят розсилав усім спілчанам вітальні листівки із солодкими словами про всілякі гаразди, наголошуючи: у нас все добре. Ми міцно стоїмо на ногах. Спілчанське майно непорушне. Є зазіхання на нього, але керівництво Спілки пильно стоїть на сторожі інтересів пишучої братії, якій бажає і надалі добра та нових творчих злетів.
Між тими злетами літератори спілкувалися один з одним у письменницькій поліклініці, у будинках творчості в Одесі, Коктебелі, Ялті та Ірпені, у своїй хаті на Банковій та в її підвальному знаменитому кафе «Еней», де віяло затишком від щирих і теплих розмов у колі героїв «Енеїди» І. Котляревського, майстерно виписаних тут на стінах талановитим художником А. Базилевичем. Ще регулярно виходили літературні журнали, письменники друкувалися в них, хоча уже не тут мали якусь копійку гонорару.
А кілька років тому знову поповзли чутки: щось не так робиться в нашому князівстві. Незатишно стає на базах біля Чорного моря. У Будинку літераторів на Банковій розпочались якість дивні ремонти, у лівій половині приміщення вже вештаються нові хазяї. В «Енеї» зникли розписи А. Базилевича, а кафе взагалі вже не наше. Письменницька поліклініка теж стає малодоступною для її господарів. І всюди нібито диктують свою волю орендарі, що винаймають наші робочі кімнати за смішну плату.
У народі кажуть: немає диму без вогню. Так і з чутками: щось же давало їм поживу. Декому вдалося заглянути в спілчанські господарські та фінансові документи. І з’явилась тривожна стаття Г. Тарасюк в «Літературній Україні». Називались конкретні факти і прізвища. Голова Спілки — правдоборець В. Яворівський фігурував там не останнім. Навзаєм він публічно відповів гнівним пострілом: нічого подібного не було і ніколи не буде. А от автор наклепу — не без гріхів. За що невдовзі Г. Тарасюк виключили зі Спілки, як ще раніше опальну Н. Околітенко.
Ці дві письменниці, шановані раніше нашим керівництвом, а потім ним і обпльовані, не були одинокими в оцінках діянь В. Яворівського на чолі письменницького товариства та його найближчого оточення. Спілка потребувала прозорості в роботі, нових організаційних і творчих засад. А тут і старі губилися. Припинило діяльність Бюро пропаганди літератури, канули у вічність Кабінет молодого автора та щорічний конкурс молодих літераторів «Гранослов», переможцям якого надавалась можливість опублікувати свої перші книжки. Велика група літераторів, незадоволена атмосферою в Спілці, об’єдналася в нові асоціації. Редактора М. Сидоржевського «пішли» з «Літературної України» (бо він надав слово Г. Тарасюк), і той створив (не без допомоги метрів літератури) «Українську літературну газету». А напередодні з’їзду вибухнув скандал у Львівській обласній організації: за критику його діянь В. Яворівський звільнив і піддав анафемі (виключили зі Спілки) тамтешнього очільника письменників М. Якубовську.
Не конче бути знаменитим, досить бути чесним
Ось у таких умовах наше письменство і підійшло до свого чергового, VI з’їзду. Але ще задовго до нього постало питання про зміну керівництва Спілки та її подальшого курсу. Міняти керівника велів сам Статут: очільник має обіймати цю посаду не більше двох термінів, тобто не більше десяти років. Зосталося лише визначитися з датою проведення з’їзду. А перед тим мали відбутися обласні та київські секційні збори письменників, які б делегували на з’їзд своїх повноважних представників. Колись на таке дійство запрошували усіх письменників, бо їх тоді було значно менше, а влада надавала для того великі зали. Тепер же спілчан понад 1800, зал треба орендувати, а за те плата непомірна.
Ми чекали, коли ж покличуть на ті збори. Покликали, але не всіх. Чим мотивували той вибір і хто був його ініціатором, стало зрозумілим лише згодом. Добре, що хоч у черговому числі «Літературної України» з’явилася інформація: реєстрація делегатів VI з’їзду письменників України відбудеться 16 жовтня в Будинку літераторів на Банковій.
Звичайно, така інформація не могла не подивувати. Якщо вже дійшло до реєстрації делегатів, то, виходить, були і збори, і когось обрали. А кого? Цікавість погнала недільного дня до письменницького дому. А там вирували пристрасті. Їхній градус не віщував нічого доброго наступному дню.
Керівник київської міської організації В. Баранов неохоче відповідав на запитання щодо процедури вже згаданих зборів. Видно, що і його вона не тішила, але на те була чиясь воля. Хоча повторював відчепне: «Запрошення надсилалися всім». А насправді таких не одержали не лише чимало київських літераторів, а й в областях, що стало відомо згодом, у кулуарах з’їзду.
Проблемою стало і місце проведення з’їзду. Навіщо було витрачати великі кошти на оренду залу в санаторії у Пущі-Озерній, бронювання й оплату кімнат для ночівлі, харчування там київських делегатів, а також перевезення їх автобусами з Банкової за тридев’ять земель? І це тоді, коли гостинні художники пропонували свій дім на Львівській площі, що обійшлося б набагато дешевше. А так «згоріло», як озвучувалось на з’їзді, майже 500 тисяч гривень.
Відповідь, за словами самих учасників з’їзду, однозначна: В. Яворівський прагнув пошикувати задля «обраних», повернути і схилити тим самим розгублені симпатії на свій бік. І дуже впевнений був, що так воно і буде. Бо необрана «опозиція» та «невірні» туди не доберуться.
Не вийшло. Не допомогли В. Яворівському ні його полум’яна публіцистична доповідь, у якій він справедливо віддав належне нинішній владі і постав героєм нашого часу, ні пієтет щодо обойм і конкретно великих, видатних і талановитих. Бо, врешті, дійшов до того, що хвилювало добре обізнаних зі спілчанським життям ветеранів. І заявив: «Господарські та фінансові справи Спілки, а про них найбільше побрехеньок, міфів і містифікацій серед тих, хто давно виписався або погас, і «розкрадання спілчанського майна» — єдина тема, яка оживляє їхній впалий інтерес до життя і творчості. Міфічне спілчанське «корито» ще в середині дев’яностих років було перевернуто догори дном. Чимало орендарів цього року збанкрутіли або згорнули діяльність, і наш бюджет — з великими «дірками». І тут же бадьоро заявив, що «готовий викласти всі документи на право власності нашим майном, передати без боргу і з 2-ма мільйонами депозиту в банку».
Секретар Спілки з економічних питань А. Крим теж запевнив усіх: жодних фінансових порушень за звітний період не допущено, про що свідчить обнародуваний звіт і справні цифри у ньому. Хоча на завершення доповіді щиро попросив: «відпустіть мене з миром».
Ті цифри, як наголосив виступаючий В. Карпенко, - це публіцистика. Вони не переконали делегатів, передусім київських і, зокрема, їхнього голову В. Баранова. І тут мала сказати своє слово ревізійна комісія, що є обов’язковим статутним правилом таких зібрань. На жаль, того слова не вдалося почути, бо голова ревізійної комісії І. Власенко навіть не був обраний делегатом з’їзду. Чому? Бо ще задовго до того з докором говорив керівництву про ті «справні документи» на існуючу і вже не існуючу спілчанську власність. Тож головуючий на з’їзді навіть не заїкнувся про необхідність заслухати ревкомісію. Хоча В. Яворівський у доповіді зробив закид: любительська і недієздатна ревкомісія передчасно розбіглася. Право на відповідь і роз’яснення ситуації І. Власенко здобув 4 листопада лише в «Українській літературній газеті».
Кепському танцюристу заважають штани. І салоїди…
Делегатів з’їзду вразила не лише палка публіцистика звітуючого голови В. Яворівського, який озаглавив свою доповідь «Ми — остання українська залога». Нічого не скажеш: злободенно. Хоча кожна з 15-ти творчих спілок, приречених на виживання в умовах нинішньої бездарної державної політики щодо художньої літератури і культури взагалі, може сьогодні це констатувати. Але не в заголовку суть. Вже згадувалося, скільки солодких слів виголосив голова на адресу відомих і початкуючих літераторів. То було ніби і щиро і переконливо. Як і те, що, звертаючись до колег «братове-письменники», він закликав їх «озвучити наше місце в українському суспільстві, нашу громадську роль і позицію в збереженні всіх базових цінностей української нації». У тому виступі, попри все, переважали слова пристрасного, але інтелігентного керівника, який мав намір (про те подейкували делегати) продовжити свою каденцію на цій посаді, підкоригувавши на з’їзді Статут НСПУ.
Але сталося не так, як планував В. Яворівський. Наступного дня відбулося голосування і голова столичних літераторів В. Баранов набрав загрозливу для нього кількість голосів. Правда, не таку, щоб стати всеукраїнським головою. Як і В. Яворівський. Намічався другий тур голосування. На жаль, того дня, 18 жовтня, значна частина делегатів з областей поспішала додому, отож, відчуваючи брак кворуму, було прийнято рішення про проведення через місяць другого етапу VI з’їзду письменників України.
І як же були подивовані літератори, коли одержали «Літературну Україну» за 3 листопада із закінченням доповіді В. Яворівського на з’їзді. Вони очам своїм не повірили. Там було вмонтовано багато чого, що не звучало на представницькому зібранні. А відкрив ті пасажі-філіппіки «інтелігентний» закид колегам: «Знаю, що на цей з’їзд дехто прийшов із зарядженим лайнометом. Ті, хто п’ять останніх, найважчих, років існування Спілки просиділи в засаді». Зрозуміло, автор оновленої доповіді першим «анатомував» свого конкурента на очікуваних виборах В. Баранова. 17 жовтня хвалив його твори, приязно тиснув руку, а тут — пальнув межи очі з улюбленого йому лайномета.
Таке «новаторство» в обнародуванні звітної доповіді, на думку колег, було продиктоване образою на виступ київського голови першого дня з’їзду. Та й треба ж було якось «мочити» конкурента. От і «понесло інтелігента». Але ж видно, звідки ноги ростуть. Тому й з’явилася приписка в газеті: «У зв’язку з регламентом з’їзду я змушений був «на бігу» скорочувати доповідь. Моє авторське право — надрукувати її повністю».
Звичайно, право є правом, та використовувати його треба вчасно і чесно, привселюдно, на з’їзді, а не заочі, з переляку.
Добряче перепало у такий спосіб і «корпорації «Мовчан+Голота= «Просвіта», яку вони окупували на двадцять років за три мільйони бюджетних коштів щорічно». А далі — всіляким «салоїдам, що сиділи п’ять років у лісосмузі».
Прорахувався В. Яворівський. Забув, що сало люблять багато українських літераторів, а тому вони крепко образилися на нього і дружно проголосували на другому зібранні делегатів за В. Баранова. Хоча певна частина з них до того сумнівалася в його спроможності бути гідним керманичем літераторів України.
Віктору Баранову дісталась важка спадщина. Є що розгрібати не лише в Києві. Чи ж вистачить йому хисту справжнього менеджера у важкий для Спілки час? Чи зуміє захистити її від знеслави і «дерибану», коли лунають підступні голоси деяких «державників» про доцільність самого існування творчих спілок? Дуже хочеться вірити в те, тож дай Боже йому сил і мудрості та вбережи його від помилок і лукавства попередника.